РОЗДІЛ 2
ТЕОРЕТИЧНІ ПИТАННЯ ФОРМУВАННЯ ГРОМАДЯНСЬКОСТІ В ІСТОРІЇ ПЕДАГОГІЧНОЇ ДУМКИ
ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ
Аналіз історико-філософських джерел [8, 11, 17, 40, 41, 47, 90, 94, 108, 134,
155, 245] свідчить, що теоретико-методологічні основи громадянського виховання
беруть свій початок в давніх античних культурах. Засадні цінності
громадянського суспільства складалися під впливом прогресивних ідей передових
мислителів різних епох: Сократа, Платона, Арістотеля, Макіавеллі, Т.Мора,
Т.Кампанелли, М.Монтеня, Я.Коменського, гуманістів — просвітителів XVIII ст.,
європейських педагогів, філософів і громадських діячів XIX ст.
Отже, проблема виховання громадянина сягає в глибоку давнину і має тривалу
історію свого наукового аналізу. В історико-педагогічних дослідженнях
О.Волжиної [37б], Р.Рождественської [193а], Ю.Танюхіна [226а] та ін.
простежується розвиток ідеї громадянського виховання від античності і до
сучасності. Ідея громадянського виховання визначається ними, як стародавня
соціально-педагогічна проблема, сутність якої полягає в необхідності
цілеспрямованого виховання особистості, здатної реалізувати державні та
суспільні завдання.
2.1. Розвиток ідеї громадянського виховання в зарубіжній педагогічній думці
минулого
Громадянськості людство завжди надавало важливого значення, починаючи з появи
стародавніх держав. Виникнення в античному суспільстві демократії, в умовах
якої повноправні громадяни ставали суб’єктами політичного життя та управління
державою, підняло в першу чергу на високий щабель громадянські чесноти, хоча у
виховний ідеал античної старовини включалися і такі якості, як мужність,
сміливість, краса, фізична досконалість тощо.
Арістотель у трактаті “Політика” (IV ст. до н.е.) зазначав, що людина — істота
політична (поліс — держава, політикос — громадянський). Політичність у греків
(у стародавніх римлян — цивільність) означала такий психоповедінковий варіант,
коли треба було не тільки сумлінно дотримуватись законів і раціонально
користуватися відповідними правами, а й виявляти ініціативу в зміцненні та
захисті держави. Якщо її повноправні члени, а такими були не всі (вирізнялися
аполіди — особи позбавлені громадянства і біполіди — особи з подвійним
громадянством), ухилялися від цього або займали пасивну позицію чи виконували
обов’язки погано, їх називали аполітичними [85; 21].
Дослідники педагогіки античності Г.Голубєва, Г.Жураковський та інші [85]
вважають, що домінуючими в ній були дві тенденції: перша, що бере початок від
Сократа, пов’язана з ідеєю громадянського виховання; друга, яку відстоював
Антісфен Афінський (школа кініків), започаткувала традицію вільного виховання
[245; 28-29].
Остання виникла в умовах кризи античного полісу і була своєрідним протестом
проти суспільства, в якому демократія була прерогативою для привілейованої
меншості вільного населення, а решта виключалася із життя суспільства. На
противагу ідеям громадянського виховання, ідеалу громадянськості кініки
демонстративно нехтували будь-якими державними й соціальними інститутами,
сповідували індивідуалізм і політичний індиферентизм (саме кініками було
запроваджено термін “космополітизм” на доказ того, що вони не належать до
жодної держави). Концепція кініків розвивалася і в подальші часи: Епікур
закликав до звільнення від “уз звичайних справ, громадянської діяльності” і тим
самим набути стану безтурботності; римський імператор Марк Аврелій відстоював
думку про самодостатність, особистісну моральну досконалість навіть у кризових
державних ситуаціях. Таким чином, на думку прихильників вільного виховання,
громадянські чесноти ставали нібито зайвими, а громадянські обов’язки залежали
від примх і настроїв тиранів [245; 802-803].
Однак вивчення текстів античних авторів переконує, що найяскравішою животворною
моделлю формування особистості була ідея громадянського виховання як природна
реакція на суспільну потребу привести у відповідність інтереси суспільства та
інтереси особистості [85; 8]. Ідея громадянського виховання дістала належне
обґрунтування і практичне втілення у працях видатних мислителів античності —
Сократа, Платона, Арістотеля. Критерієм поняття “доброчесність”, за яким стоїть
сучасний термін “громадянськість”, однозначно виступала здатність особи до
виконання громадянського обов’язку, а відтак метою виховання в античному
суспільстві було виховання “доброго громадянина”.
Особливий акцент на громадянську вихованість і активність уперше зробив Сократ,
який, зазначає Ксенофонт у спогадах про філософа, “...говорить, що піклується,
як підготувати побільше осіб, придатних до політичної діяльності” [108; 98].
Платон вважав, що мета виховання полягає в тому, щоб здійснити такий вплив на
людину, який би з дитинства спонукав її пристрасно “прагнути стати досконалим
громадянином” [155; 75]. При цьому Платон відстоює первинність, пріоритет
інтересів держави, а не особистості: “Ні спокуса, ні насильство не можуть
примусити громадянина зрадити інтересам держави” [155; 67].
Найбільш вагомим внеском Платона в теорію громадянського виховання став
розроблений ним принцип гармонії, за яким гармонія у моральному та соціальному
планах постає сукупністю чеснот громадянина, що мають своє практичне втілення в
його способі життя, вчинках, висловлюваннях і створюваних речах.
У платонівській концепції громадянського виховання визначальним є взаємозв’язок
морального, правового та політичного начал.
Поставлена Платоном проблема “людина — громадянин” стане чільною в подальших
науково-педагогічних пошуках вчених різних часів і країн, які робитимуть спроби
її розв’язати, оптимально наближаючи і поєднуючи г
- Київ+380960830922