РОЗДІЛ 2
ОСОБЛИВОСТІ СТАНОВЛЕННЯ
ПАРТІЙНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ
2.1. Передумови виникнення та основні етапи розвитку багатопартійності в
Україні
Остання хвиля демократизації, яка прокотилася світом, не оминула й Україну, яка
разом з іншими пострадянськими суспільствами активно залучилася до цього
процесу. Однією з найхарактерніших прикмет українського варіанту демократизації
стало утвердження в 90-і рр. XX ст. багатопартійності, що постала з логіки
розвитку політичного плюралізму, який набував рис системи поляризованого типу
[44, с. 74].
Крах тоталітарних режимів у колишніх країнах соціалістичної співдружності,
розпад Радянського Союзу стимулювали розвиток якісно нових процесів, а саме:
демонтажу основ попередньої політичної системи та формування нової. Вони
засвідчили, що ефективність наслідків змін значною мірою залежить від якості
побудови цієї системи. Чому? Тому, що виступаючи як єдність взаємозалежних
державних і недержавних інститутів, взятих у сукупності й взаємодії, політична
система у будь-якому суспільстві виконує функцію розподілу влади й цінностей.
Основним компонентом політичної системи виступають політичні партії, які
перебувають між собою у постійній взаємодії, хоча й відрізняються
організаційною будовою, програмовими цілями, ідеологічними засадами й методами
діяльності. Саме вони, будучи пов’язаними між собою та з іншими політичними
інститутами і державними органами, формують партійну систему країни [303]. В
реальному житті партійна система виступає як органічна єдність трьох
компонентів, що засвідчують наявність: політичних партій (партії), які
здійснюють вплив на реалізацію політичної влади в державі; впорядкованих
відносин між політичними партіями; дієвих і конструктивних взаємин між
політичними партіями та іншими інститутами політичної системи суспільства.
З вищезазначеного випливає, що партійна система являє собою організований за
участю партій спосіб реалізації політичної влади. Особливості і проблеми
становлення багатопартійності в Україні відображають внутрішні та зовнішні,
об’єктивні й суб’єктивні умови і фактори, що виявляються різним чином у різних
групах політичних партій та визначають багато в чому специфіку їхньої
діяльності, проблеми які стоять перед ними [56, с. 24]. Від вирішення цих
проблем залежать майбутнє, перспективи і можливості політичних партій у системі
влади й політики, їхні можливості щодо забезпечення зв’язку між громадянським
суспільством і державою, творення цивілізованої, продуктивної моделі
модернізації суспільства.
Незважаючи на бездержавність протягом багатьох століть, українське суспільство
все ж змогло накопичити певний історичний досвід формування партійної системи.
Цей процес пройшов декілька етапів:
До першого етапу, умовно його називають протопартійним, відноситься епоха
однопартійної системи з однією партією-гігантом, що зрослася з державними
структурами і неподільно панувала в економіці, політиці, ідеології до 1989 р.
Відродження політичного плюралізму і багатопартійності бере початок від
діяльності дисидентських правозахисних груп, що стежили за дотриманням
гуманітарної частини Гельсінських угод 1975 р. У середині 70-х рр. у Києві було
створено “Українську Гельсінську групу” (37 чоловік) (УГГ), серед активістів
якої були М.Руденко, Л. Лук’яненко, В.Чорновіл, брати Горині, Ю. Шухевич. На
початку 80-х рр. каталізаторами процесу національного відродження українського
народу та його державності стали новостворені громадсько-політичні організації,
товариства, клуби: Український демократичний союз, Український культурологічний
клуб, Український християнсько-демократичний фронт, Український екологічний рух
“Зелений світ”, Українська Гельсінська Спілка, Товариство української мови ім.
Т.Г.Шевченка, Спілка незалежної української молоді [188, с. 237]. Чисельність
цих неформальних громадських організацій була невелика, а соціальний склад -
переважно представники творчої інтелігенції та студенти. Їх діяльність одразу
вийшла за межі просвітницької і набула політизованого характеру. Зокрема,
влітку 1988 р. відновлює свою діяльність Українська Гельсінська Спілка (УГС) і
починає діяти вже не як суто правозахисна, а як політична організація.
Повернувшись із заслання, її очолив Л. Лук’яненко [85, с. 108]. Внаслідок
об’єднання зусиль УГГ, Українського культурологічного клубу та львівського
“Товариства Лева” з’являється “Декларація принципів УГС”, оприлюднена 7 липня
1988 р., в якій було заявлено про виникнення опозиційного режиму політичної
сили [34, с. 5 - 6]. Того ж року в Україні набула популярності ідея створення
широкого демократичного руху на зразок народних фронтів, що виникли у країнах
Балтії. Як стверджує О.Гарань, “...для України на той час це були дуже
радикальні вимоги. Цілий ряд положень Декларації перекликається з програмними
вимогами народних рухів Прибалтики” [96, с. 22].
Наприкінці 1988 р. зародилося масове громадсько-політичне об’єднання “Народний
Рух за перебудову”, початки якого закладалися в середовищі київських
письменників. Отже, першим етапом формування багатопартійності в Україні був
тридцятирічний термін від хрущовської відлиги до горбачовської перебудови, коли
виникали й формувалися (в основному нелегально) політичні об’єднання і рухи,
які пізніше ставали підґрунтям політичних партій. На такий крок людей
підштовхувала демократизація внутрішнього життя, можливість і бажання брати
участь у розробці й здійсненні рішень по знешкодженню негативних явищ.
Громадсько-політична свідомість народу наче прокидалася після летаргічного сну
[65, с.9]. У громадян з’явилася надія на те, що в новостворе
- Київ+380960830922