РОЗДІЛ 2. УКРАЇНСЬКО-НІМЕЦЬКІ ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІ
ВІДНОСИНИ
2.1. Українсько-німецькі зв‘язки від початку Першої світової війни до
1917 р.
Напередодні Першої світової війни, принаймні з початку ХІХ століття, у
Німеччини не існувало офіційної урядової політики, яка б мала на увазі
політичну сепарацію України. До 1914 року керівництво Німеччини повністю
визнавало принцип неподільності Російської імперії. Україна залишалась для
Берліна в політичному та економічному плані інтегральною частиною Росії [168;
с.61].
Український національний рух у Російській імперії до 1917 року містив порівняно
невелику групу міських інтелектуалів, які, за винятком останнього
передреволюційного десятиріччя, були майже цілковито відрізані від своєї
потенційної соціальної бази – українського селянства. Український національний
руху підросійській Україні цілковито перебував під впливом ідеології
Драгоманова, зокрема його федеративної програми [100; с.95]. Серйозна
пронімецька орієнтація в українському політичному русі була відсутня.
Реалізація вимоги політичної самостійності залежала від зовнішніх умов. Ця
вимога набула популярності щойно у роки світової війни.
Кардинальна зміна міжнародної політичної ситуації, пов‘язана з початком
світового воєнного конфлікту, внесла радикальні зміни в ставлення німецьких
офіційних кіл та українських політиків один до одного.
Вже у перші тижні війни політичне керівництво Рейху заходилося розробляти план
повоєнного облаштування світу, що ґрунтувався на поважних корекціях
європейських кордонів та перерозподілі колоніальних володінь країн-учасниць
ворожої коаліції. Основним мотивом політики зміни довоєнного status quo було
бажання німецького керівництва убезпечити країну на випадок виникнення у
повоєнний час нових європейських коаліцій, спрямованих проти Німеччини. 6
вересня рейхсканцлер Німеччини Бетманн Голльвеґ занотував у своєму щоденнику
фразу, яку можна визначити як квінтесенцію саме такого сприйняття геополітичної
реальності: “Ми маємо продовжувати боротьбу доти, доки майбутня безпека
Німеччини не буде абсолютно гарантована” [147; с.90]. 9 вересня, у самий розпал
битви на Марні, коли цілковита поразка Франції здавалася справою кількох днів,
Бетманн Гольвеґ укладає формальну урядову програму цілей, які Німеччина ставить
перед собою у війні. Осердя проекту рейхсканцлера, який увійшов в історію під
назвою “Вереснева програма”, становила ідея “Mitteleuropa”. В геополітичному
плані ця концепція передбачала консолідацію континентальної Європи під
політичним, економічним та військовим проводом Німеччини й утворення
конгломерату держав, який міг би успішно протистояти домінуванню традиційних
європейських та світових потуг – Великої Британії, Сполучених Штатів Америки та
Російської імперії. В Вересневій програмі рейхсканцлер окреслив загальну мету
Німеччини у війні в такий спосіб: “Убезпечення Німецької Імперії на Сході й
Заході на довготривалу перспективу. З цією метою Франція має бути ослаблена в
такій мірі, яка позбавила б її змоги відновити свій статус великої держави.
Росію повинно відтіснити якомога далі від німецького кордону й зломити її
панування над неросійськими народами” [147; с.93] . У цьому контексті Берлін
включав Конгресову Польщу до ареалу “Mitteleuropa” й декларував відновлення
державного суверенітету Польщі. Відповідну заяву німецький кайзер зробив ще 31
серпня 1914 року, тобто в переддень оголошення війни Росії. Окрім того згодом,
в розвиток Вересневої програми, до повоєнної сферу впливу Німеччини були
включені також ї балтійські провінції Російської імперії – Курляндія та Литва.
Таким чином на сході Європи Німеччина ставила собі за мету досягти принципових
територіальних концесій з боку Російської імперії. Хоча Україна не згадувалась
напряму в Вересневій програмі, яка, до речі, в своїй східній частині носила
загальний й недеталізований характер, але вже в силу методичної парадигми
документу – тематизації проблеми неросійських народів Росії – за очевидною
логікою потрапляла в сферу геополітичних інтересів Рейху. В перебігу війни
цілі, які Німеччина ставила перед собою у війні, з огляду на зміни ситуації,
зазнавали перегляду й почасти значної корекції, проте для нас важливе те, що
питання про перспективність дезінтеграції Росії німецьке керівництво усвідомило
ще на початку війни. Тож при сприятливому розвиткові ситуації це питання мало
перейти у практичну площину й саме такий вектор набула динаміка подій у 1917
році.
В той час, як німецьке військо розвивало свій наступ в Бельгії та Франції,
політичне керівництво Німеччини разом з Ґенеральним штабом опрацьовували
масштабну програму революціонізації, що в однаковій мірі була скерована як
проти найбільших світових колоніальних імперій – Великої Британії й Франції,
так і проти суто континентальної Російської імперії. Ця програма почала
втілюватись у життя ще на початковій стадії війни й становила собою в першу
чергу засіб досягнення стратегічних військових цілей - з одного боку вона була
покликана уповільнити операції російського війська на східних кордонах Рейху
шляхом організації та підтримки внутрішньої нестабільності в прикордонних
регіонах Росії, які, згідно до плану Шліффена, становили собою для Німеччини
периферійний театр війни, а з іншого, – прикувати частину військово-морської
потуги Великої Британії до берегів своїх колоній та запобігти проведенню
Францією мобілізаційних заходів на своїх заморських територіях. Програма
інсургенції – підтримці та стимуляції руху збройного опору соціальних або
національних груп – явля
- Київ+380960830922