РОЗДІЛ 2. Еволюція правового регулювання системи міського управління в столиці
України
Початок 1990-х років відзначався інтенсивністю суперечностей між законодавчими
актами, що регламентували діяльність місцевого самоврядування. Конституція, яка
приймалася за радянських часів, не передбачала існування інституту місцевого
самоврядування, організаційно відокремленого від державної влади. Зміни, які
були внесені до Основного Закону вже в часи перебудови, незадовго до
проголошення незалежності України [143, ст.467], характеризували місцеві ради
як складову єдиної системи представницьких органів державної влади України
(ст.78, 124). Вони мали здійснювати управління всіма галузями державного,
господарського, соціального і культурного будівництва (ст.82).
Відповідні зміни до Конституції України були внесені, незважаючи на те, що на
той час Верховна Рада України вже прийняла закон про місцеве самоврядування,
який певною мірою віддзеркалював потреби суспільства у становленні сучасної
системи місцевого самоврядування. [145, ст.5]. З березня 1992 р. Закон отримав
назву “Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне
самоврядування” [130, ст.387]. Закон діяв до 1997 р.
Він визначав місцеве самоврядування як “територіальну самоорганізацію громадян
для самостійного вирішення безпосередньо або через органи, які вони обирають,
усіх питань місцевого життя в межах Конституції України, законів України та
власної фінансово-економічної бази” (ст.1). Територіальну основу місцевого
самоврядування становили село, селище, місто, а його органами були сільські,
селищні, міські Ради народних депутатів. Водночас згідно із законом система
місцевого самоврядування включала й інші форми територіальної самоорганізації
громадян (громадські комітети і ради мікрорайонів, житлових комплексів, домові,
вуличні, квартальні, дільничні, селищні, сільські комітети і форми
безпосереднього волевиявлення населення), які мали право, зокрема, відкривати
рахунки в банках (ст.15).
Виконавчим і розпорядчим органом відповідної Ради, їй підпорядкованим та
підзвітним, був виконавчий комітет Ради народних депутатів. Він утворювався
Радою на строк її повноважень і формувався одноосібно головою Ради (ст.31).
До загальної компетенції виконкому входили (ст.32): 1) розробка і подання на
затвердження Ради схеми організації самоврядування на відповідній території,
структури, загальної чисельності апарату управління та витрат на його
утримання; 2) утворення, реорганізація і ліквідація органів виконкому в межах
затвердженої Радою структури, затвердження положень про них, призначення та
звільнення їх керівників; 3) утворення і затвердження комісій при виконкомі,
зміна їх складу, керівництво їх роботою; 4) скасування актів підпорядкованих
йому органів, підприємств, організацій і установ, які належали до комунальної
власності; 5) утворення виборчих дільниць та виборчих комісій, сприяння їм; 6)
організація виконання рішень Ради, затверджених нею планів та програм
економічного і соціального розвитку, бюджету. Закон встановлював галузеву
компетенцію виконкомів, зокрема в галузі планування та обліку (ст.33), бюджету
і фінансів (ст.34), управління комунальною власністю, розвитку місцевого
господарства (ст.35), охорони навколишнього природного середовища (ст.36),
будівництва (ст.37), житлового господарства, комунально-побутового,
торговельного обслуговування, транспорту і зв'язку (ст.38), соціального
обслуговування населення (ст.39), охорони громадського порядку (ст.40),
зовнішньоекономічної діяльності (ст.41).
Передбачалось, що виконавчі комітети здійснюють окремі повноваження, делеговані
їм державою, зокрема: 1) здійснюють контроль за використанням і охороною
природних ресурсів; 2) реєструють право власності на землю і землекористування
та договори на оренду землі; 3) здійснюють контроль за станом квартирного
обліку на підприємствах, в організаціях і установах; 4) видають ордери на
заселення в будинках державних, кооперативних і громадських організацій; 5)
контролюють додержання сільськогосподарськими підприємствами, організаціями та
фермерськими господарствами законодавства з питань землекористування, охорони
природи; 6) ведуть облік громадян, які постійно або тимчасово проживають на
відповідній території; 7) вчиняють нотаріальні дії, реєструють акти
громадянського стану (ст.42).
У Законі зазначалось, що делегування державою повноважень виконкомам Рад
супроводжується передачею їм ресурсів, необхідних для здійснення цих
повноважень (частина третя ст.42 в редакції Закону від 16 березня 1993 р.
№3067-XII). У межах цих повноважень виконком ніс відповідальність перед
місцевою держадміністрацією (частина четверта ст.42 в редакції Закону від 16
березня 1993 р. №3067-XII).
Станом на початок 1990-х років обрання депутатів Рад народних депутатів
регламентувалося Законом Української РСР "Про вибори депутатів місцевих Рад
народних депутатів Української РСР" [144, ст.627]. Депутати обиралися строком
на 5 років (ст.17).
Щодо обрання голів рад, то тут слід зазначити наступне. На відміну від
більшості інших міст голови Київської та районних рад згідно із Законом “Про
внесення змін і доповнень до Закону України “Про місцеві ради народних
депутатів та місцеве і регіональне самоврядування” [108, ст.438] мали обиратися
самими радами (ст.2). Голова Ради не міг суміщати свою діяльність з комерційною
діяльністю, посадами в державних, господарських, громадських органах і
організаціях, кооперативах. На час перебування на своїй посаді голова Ради мав
зупинити членство в партії або політичному русі. У своїй діяльності
- Київ+380960830922