Розділ 2
Організаційні форми української освіти дорослих
на Буковині (1869–1940 рр.)
2.1. Освіта дорослих у структурі державного народного шкільництва Буковини
Характерні для Буковини другої половини ХІХ – початку ХХ століть суттєві
політичні, ідеологічні та соціально-економічні зрушення, сплески відродження і
утвердження української нації, розвиток суспільних наук, мистецтва вимагали
активізації українського шкільництва, розширення освітніх можливостей народу
через відкриття навчальних закладів різних типів і ступенів.
Як констатують дослідження Л.Кобилянської, О.Пенішкевич, І.Петрюк [148; 236;
239], саме з другої половини ХІХ ст. на Буковині розпочинається інтенсивний
розвиток українського шкільництва, спричинений освітніми реформами.
Загальноавстрійські державні закони від 25 травня 1868 р. і 14 травня 1869 р.,
а також крайовий закон від 30 січня 1873 р. визначили основні принципи та
характерні ознаки народної освіти. Найважливішими з них були обов’язковість і
загальнодоступність початкової освіти, її єдність для представників усіх станів
і безкоштовність. Чітко визначалися стосунки між церквою та державою з питань
освіти – держава здійснювала керівництво народною освітою через представницькі
органи – крайові шкільні ради, а вплив церкви обмежувався контролем за
викладанням релігійних дисциплін і здійсненням виховного процесу. Навчальний
матеріал обмежувався мінімумом знань, необхідних для практичного життя і
охоплював гуманітарний, природничо-математичний і художньо-естетичний напрями.
Вчителі отримували спеціальну фахову підготовку. Організаційно-методичні
принципи, навчальні плани, підручники для народних шкіл затверджувалися
Міністерством віровизнань і освіти. Рішення про мову викладання приймалося
крайовою шкільною радою з погодженням і врахуванням думки керівництва школи.
Однак реальність крайового шкільництва часто не співпадала з вимогами,
сформульованими в численних розпорядженнях, оповіщеннях, правилах. Труднощі й
недоліки роботи шкіл (дефіцит і непристосованість шкільних приміщень,
незабезпеченість підручниками, навчальним обладнанням і приладдям, дефіцит
кваліфікованих педагогічних кадрів, низька відвідуваність шкіл) зумовлювали
низький рівень народної освіти, що безпосередньо впливало й на загальну
освіченість населення. За даними перепису 1880 р. на Буковині тільки 9,2%
населення уміло читати й писати, 1,1% - лише читали, тоді як неписьменні
становили 89,7% [470, s.184-185]. Такі показники грамотності буковинців були
найнижчими серед усіх австрійських провінцій. Частка письменних у Нижній
Австрії становила 77%, Богемії – 72,9%, Зальцбурзі – 70,4%. Серед провінцій, де
письменних було менше половини, Буковина займала останнє місце після Далмації
(9,9%) і Галичини (11,3%) [470, s.118-119]. Галичину й Буковину називали „краєм
анальфабетів”.
Незадовільні показники освітнього рівня населення і функціонування народного
шкільництва Буковини в перше десятиліття після прийняття державних та крайових
законів кінця 60 – початку 70-х років ХІХ ст. викликали необхідність деяких
змін. Новий державний закон від 2 травня 1883 р. вносив певні поправки,
доповнення і зміни до державного закону 14 травня 1869 р. [476, s.199-206].
Серед змін, які стосувалися змісту й організації навчання,
навчально-методичного забезпечення, мали місце зміни структурного характеру.
При школах вводився курс повторного навчання, який призначався для молоді, що
вийшла зі шкільного віку, але не засвоїла матеріал народної школи, тобто
переростків [476, s.200].
2.1.1. Повторне навчання як форма організації освіти дорослих
Повторні школи, т.зв. “Wiederholungsschulen”, у Австро-Угорщині були введені ще
в 1818 р. й призначалися для молоді віком до 17 років. Проте вони не мали
популярності серед народу, погано відвідувалися й не приносили ніякої користі,
тому державна шкільна влада в 1848 р. змушена була підтвердити їх існування
[143, с.33].
На українських землях російського підпорядкування з 1882 р. також мали місце
класи повторного навчання, які призначалися для попередження рецидиву
неписьменності й остаточне закріплення початкової освіти, поглиблення і
розширення шкільних знань новим досвідом, спрямованим на розвиток учнів і на
забезпечення життєвих практичних інтересів. Ідея створення повторних шкіл
належала М.Корфу [42, с.46].
На Буковині діяльність курсів повторного навчання регулював крайовий закон від
20 березня 1894 р. [430, арк.19-20], ухвалений Буковинським Сеймом з ініціативи
посла С.Смаль-Стоцького [327, с.3]. Відповідно до закону, повторний курс
призначався для випускників народних шкіл з метою повторення, доповнення і
поглиблення отриманих знань [430, арк.19].
У липні 1895 р. на ІV Крайовій учительській конференції під керівництвом
крайового шкільного інспектора К.Тумліржа було затверджено план повторного
навчання [20, с.1].
За законом дворічні курси повторного навчання обов’язково запроваджувалися у
державних загальних початкових школах на території краю, за винятком м.Чернівці
та його околиць. Це пов’язувалося з тим, що стан шкільництва в самих Чернівцях
характеризувався вищими показниками, ніж у віддалених повітах краю. На відміну
від них, у Чернівцях функціонували школи всіх рівнів, фахові навчальні заклади,
університет. Тут був і найвищий у краї відсоток відвідування серед дітей
шкільного віку – 62,2%, в той час, як у повітах він складав 12-13% [467,
s.46-48]. Такі обставини безумовно впливали на загальні показники освіченості
населення - рівень писемності мешканців крайової столиці та навколишніх сіл був
значно вищим, ніж решти населення регіону. За даними 18
- Київ+380960830922