РОЗДІЛ 2
СИНСЕМАНТИЧНІ ДІЄСЛОВА ЯК КОНСТРУКТИВНІ ЦЕНТРИ РЕЧЕННЯ
2.1. Термінологічна база та алгоритм дослідження
синтаксичних функцій синсемантичних дієслів
Для опису синтаксичних функцій синсемантичних дієслів необхідно чітко визначити поняття валентності, дистрибуції, синтаксичної сполучуваності, морфологічних і семантичних відмінків, а також з'ясувати роль категорій перехідності/неперехідності для виявлення специфіки досліджуваної лексики.
Питання валентності ґрунтовно розроблено та висвітлено в мовознавчій літературі. Проте важливо встановити і визначити співвіднесеність таких взаємопов'язаних категорій, як валентність, дистрибуція, синтаксична сполучуваність.
Валентність у найзагальнішому смислі передбачає необхідне чи можливе контекстуальне оточення слова, контекстуальні зв'язки слова, контекстуальні відношення між частинами мови у реченні на семантичному та синтаксичному рівнях, контекстуальні сполучення слів і/або синтаксичних партнерів у реченні. Тобто "валентність" (лат. valentia - сила) - здатність слова визначати кількість і якість залежних від нього словоформ, зумовлена його семантичними і граматичними властивостями. Сукупність валентностей дієслова, вжитого у певному значенні, утворює його валентну структуру. На валентній структурі дієслова ґрунтується валентна структура речення" [250, c. 59].
З енциклопедичного визначення зрозуміло, що мовна валентність - явище різних рівнів, різних площин мови. За системного підходу до вивчення всіх фактів мови та мовлення валентність стає домінуючою ознакою та визначальним фактором під час опису різних груп лексики, а особливо, дієслівної. До того ж "сукупність валентностей дієслова", по суті, є його дистрибуцією.
Огляд наукової мовознавчої літератури демонструє нерозривний зв'язок поняття "валентності" з дієсловом, яка визначається то як семантико-синтаксична властивість цієї частини мови, то як абстрактна категорія мови.
Уже у 1934 році у статті "Как построить синтаксис" основоположник теорій валентності Л.Теньєр не лише намічає основні положення своєї теорії, а й провідну роль відводить дієслову, адже "вербальний вузол" є центром речення. Побудова синтаксису за Л.Теньєром фактично здійснюється через валентні якості дієслова. У 1953 році у книзі "Очерк структурного синтаксиса" дослідник структуру "вербального вузла" (який тотожний предикату) визначає природою актуалізованих ним актантів (іменників чи їх еквівалентів). Саме ця здатність дієслова приймати та утримувати при собі певну кількість "актантів" за аналогією до властивостей атома у хімії і була названа " валентністю".
Про реченнєвотвірну функцію вербальних лексем говорять і інші мовознавці. О.Есперсен зауважує, що "при сполученні дієслова із займенником або з іменником видно, що дієслово надає сполучуваності особливого характеру викінченості і утворює (більшою чи меншою мірою) завершене висловлення, чого не спостерігається при сполучуваності іменника або займенника з прикметником або прислівником" [102, c. 95].
У.Чейф зауважує, що "... природа дієслова визначає, що являтиме собою інша частина речення, зокрема, які іменники будуть дієслово супроводжувати, який стосунок до нього будуть мати ці іменники і як ці іменники будуть характеризуватись у семантичному плані" [257, c. 115].
Однак у сучасній лінгвістиці сформувалося поняття валентності іменників, прикметників чи навіть форм слова (В.Шмідт, К.Зоммерфельд, Л.Вейсбергер).
В.Адмоні у статті "Завершенные конструкции как явления синтаксической формы" "сполучувальну потенцію" розглядає як властивість усіх самостійних частин мови. Ці "сполучувані потенції" актуалізуються в процесі комунікації і залежать від семантики слова. Тобто та сама частина мови в різних контекстах може бути або граматично панівною, або ж граматично залежною. Його думку підтримують і О.Москальська та В.Абрамов.
Валентність стає не просто семантико-синтаксичною властивістю дієслова, а абстрактною мовною категорією, яка визначається на її синтаксичному рівні.
Безперечно, що здатність слова утримувати при собі актанти, передбачає з'ясування не лише їх кількості та якості, а й самого механізму утримання, що можливо лише при аналізі конкретних мовленнєвих реалізацій цілісної структури "предикат - актант". Адже "... актанти - це члени, що заповнюють відкриті позиції. Щоб адекватно описати їхню роль у реченні, недостатньо знати їх кількість, тобто валентність у вузькому смислі. Необхідно ще й враховувати їх вид, тобто дистрибуцію дієслова (або носія валентності)" [236, c. 47]. Валентність та дистрибуція тісно взаємопов'язані явища, але не тотожні.
Ю.Апресян, услід за З.Харрісом, дистрибуцією лінгвістичного елемента називає суму усіх оточень, в яких він зустрічається, тобто суму усіх різних позицій елемента відносно інших елементів . Тут же він зауважує, що "під дистрибуцією слова в тому чи іншому значенні буде розумітися структурна модель, у якій слово в тому значенні вживається, і узагальнена формула сполучуваності слова у тому значенні" [26, c. 55].
На наш погляд, поняття структурної моделі як будь-якої формули словосполучення, в яке слово в конкретному значенні входить як один із членів, є конкретно реалізованою базою для визначення дистрибутивних властивостей слова. Дистрибуція (від лат. distributio - поділ, розподіл) - це явище плану мовлення, яке реалізується на рівні реальної комунікації, а валентність - явище мови, яке виокремлюємо на рівні абстрактного мислення.
Цю думку підтверджує інше визначення дистрибуції як "сукупності всіх оточень (контекстів), у яких може зустрічатися певна мовна одиниця, що протиставляється всім тим оточенням, у яких вона зустрічатися не може, тобто місце, порядок, сполучуваність і т.п. якостей її вживання в плані розташування окремих частин висловлювання стосовно одна одної" (Словарь лингвистич. терминов О.С.Ахмановой - М., 1966).
Не можна стверджувати, що дистрибуція є ширшим поняттям, ніж валентність, адже вони належить до різних ло