Розділ 2
ХАРАКТЕРИСТИКА ЛЕКСИКО-СЕМАНТИЧНИХ ТИПІВ ПРІЗВИЩ СУЧАСНОЇ СЕРЕДНЬОЇ
НАДДНІПРЯНЩИНИ
2.1. Принципи лексико-семантичної класифікації прізвищ
Проблема формування й розвитку антропонімної системи певної території (регіону
чи країни) нерозривно пов’язана зі встановленням генези прізвищ. Зважаючи на
довготривалу роботу із з’ясування семантичних особливостей прізвищ певних
регіонів, на сьогодні існує ціла низка класифікаційних схем аналізу
лексико-семантичної бази прізвищ, в основу яких покладено різні критерії:
етимологічний, що вмотивовує першооснову прізвища (класифікація М. В. Бірила),
соціологічний, що встановлює співвідносність семантики прізвища з умовами його
виникнення (класифікація Я. С. Бистроня), історико-функціональний, що
передбачає вивчення антропонімів з метою висвітлення їх генетичних
спорідненостей із територією розповсюдження (С. П. Бевзенко, М. О. Демчук,
В. К. Чичагов), синхронно-діахронний, що відображає взаємозв’язок історично
закріплених прізвищ і тих, що функціонують на момент мовлення
(О. Я. Добровольська, Ю. О. Карпенко, Р. Й. Керста, Р. І. Осташ).
Лексико-семантичний аспект, в основі якого перебуває висвітлення семантики
твірних основ прізвищ на базі розрізнення лексико-семантичних груп, останнім
часом найчастіше знаходить широке застосування (Б. Б. Близнюк, С. Є. Панцьо,
Г. Д. Панчук, В. Д. Познанська, С. В. Шеремета). Уперше таку обґрунтовану й
детальну класифікацію подав М. Л. Худаш у праці „До питання класифікації
прізвищевих назв ХІV – ХVІІІ ст.”, виокремивши три основні групи цих
найменувань: апелятивні, апелятивно-антропонімні та власне антропонімні (ті, що
співвідносні з іменами людей, іменами-прізвиськами, композитами, патронімними
та матронімними назвами) [232, 102]. Ю. К. Редько наголосив на функціональності
цього підходу і, здійснивши дослідження семантичних особливостей сучасних
українських прізвищ, визначив такі основні мовні джерела їх виникнення: 1)
імена; 2) лексеми із значенням походження або місця проживання носія; 3)
основи, семантика яких пов’язана з його соціальною (класовою) належністю або
постійним заняттям (професією); 4) назви, що стосуються якоїсь індивідуальної
ознаки першого носія [173, 9]. П. П. Чучка вважає такий підхід непослідовним
через поєднання семантичного аспекту зі словотвірною й мотиваційною
характеристикою основ прізвищ. Досліджуючи антропонімію Закарпаття, науковець
(крім визначених М. Л. Худашем груп прізвищ) пропонує аналізувати відтопонімні
та відетнонімні утворення в межах прізвищевих систем [240, 12].
Цей аспект поглиблює Г. Є. Бучко. Класифікуючи прізвищевий матеріал Бойківщини
на основі семантичних відповідностей, дослідниця виокремлює: 1)
церковно-християнські та слов’янські автохтонні імена; 2) відапелятивні
слов’янські імена, проаналізовані в межах категорій nomina personalia та nomina
impersonalia; 3) відапелятивні позначення особи [32, 17]. Б. Б. Близнюк на
прикладі гуцульського антропонімікону класифікує прізвища на відонімні (такі,
що походять від антропонімів і топонімів) та відапелятивні [26]. І. Д. Фаріон
застосовує “зовнішній принцип номінації” (на прикладі прізвищевої системи
Прикарпатської Львівщини), враховуючи лексико-семантичний характер твірної
основи прізвища, значення антропонімних формантів та ймовірний мотив номінації
[225]. Назви на позначення професій, роду занять стають об’єктом дослідження
Р. Й. Керсти, яка розглядає їх як матеріал для творення особових назв [92 -
93]. І. Д. Сухомлин фіксує два класи родових прізвищ – власноіменні та
відапелятивні утворення і зазначає, що лексичним матеріалом для творення власне
українських прізвищ слугували такі групи: 1) імена; 2) прізвиська; 3) назви
індивідуальних (фізичних чи психологічних) ознак людини [212].
Класифікацією М. Л. Худаша при дослідженні прізвищ користується
Л. О. Кравченко, встановлюючи регіональні антропонімні особливості Лубенщини
[112]. Дослідниця за лексичною базою основ поділяє лубенські прізвища на два
типи: 1) прізвища, співвідносні з антропонімами, твірною базою яких були
християнські (жіночі та чоловічі) і давньослов’янські автохтонні власні імена;
2) прізвища, співвідносні з апелятивними позначеннями особи [112, 16]. У межах
цих основних груп авторка виокремлює підгрупи, всередині яких вичленовуються ще
дрібніші класифікаційні одиниці. Так, розглядаючи прізвища, похідні від назв
осіб за місцем проживання, Л. О. Кравченко вказує на наявість серед них
прізвищ, мотивованих ойконімами Полтавщини, ойконімами інших сусідніх регіонів,
ойконімами віддалених регіонів, ойконімами, що знаходяться за межами України
[112, 38-40]. І. А. Корнієнко також поділяє на відіменні та відапелятивні всі
прізвища Нижньої Наддніпрянщини, розглядаючи відапелятивні утворення в межах
категорій nomina personalia та nomina impersonalia [106].
В. А. Никонов, вважаючи класифікаційну схему, побудовану на
лексико-семантичному аспекті, хибною, пропонує покласти в основу дослідження
семантичних особливостей прізвищевих систем дериваційний принцип, наголошуючи,
що “семантика (значення, смисл) прізвища інша, ніж його основа” [140, 202]. На
основі суфіксальної семантики науковець виокремлює 6 семантичних груп: 1)
патронімічні; 2) належнісні; 3) власницькі; 4) земельницькі; 5) церковні; 6)
прізвиськові. Безумовно, слушна думка науковця знаходить підтвердження при
аналізі російських, польських прізвищ, але велика кількість специфічних
українських безафіксних утворень унеможливлює застосування класифікації
В. А. Никонова до національної антропонімії.
Отже, для визначення
- Київ+380960830922