РОЗДІЛ 2
АДМІНІСТРАТИВНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ФУНКЦІОНУВАННЯ РЕГІОНАЛЬНИХ ОРГАНІВ УПРАВЛІННЯ ТА ЇХ ВПЛИВ НА СОЦІАЛЬНУ СФЕРУ
2.1. Нормативно-правова база управління соціальною сферою
в регіоні
Як відомо, гарантом ефективності регіонального управління виступає держава, в компетенцію якої входить створення нормативно-правового забезпечення регіонального розвитку. При проведенні регіональної політики слід вдосконалити її законодавчу базу для розширення повноважень і посилення відповідальності управлінських структур.
Формування та реалізація стратегії регіонального управління в соціальній сфері залежить від рівня законодавчого і нормативно-правового забезпечення, яке є першоосновою розвитку регіонів.
У вузькому значенні слова під державним управлінням у соціальній сфері розуміють - виконавчо-розпорядчу діяльність уповноважених на те органів виконавчої влади щодо організації і виконання на основі чинного законодавства завдань і функцій держави стосовно освіти і науки, охорони здоров'я людей, розвитку культури та мистецтва, фізкультури та спорту, а також соціального захисту населення.
Регіональне управління, на наш погляд, слід розглядати у двох аспектах: у широкому значенні як діяльність населення, органів місцевого самоврядування та місцевих органів виконавчої влади, направлену на вирішення соціальних питань у певному регіоні; у вузькому значенні при розгляді адміністративно-правового регулювання регіонального управління в соціальній сфері як виконавчу (адміністративну) діяльність, тобто діяльність виконавчих органів управління розвитком соціальної сфери на відповідній території.
Місцеве (регіональне) управління в соціальній сфері полягає в здійсненні органами місцевої виконавчої влади та органами місцевого самоврядування управлінської діяльності, яка направлена на підтримку і розвиток основних галузей соціальної сфери територіального утворення, забезпечення цілісності регіонального місцевого співтовариства відповідно до законодавства.
Роль держави в загальному регулюванні суспільних відносин у сфері соціального розвитку країни досить вагома. Держава виконює загальні засади управління питаннями соціально-культурного будівництва, зокрема перетворює відповідну нормативно-правову основу в належну матеріально-технічну базу, організовує підготовку професійних кадрів, забезпечує функціонування органів галузевого управління, піклується про соціальний захист населення тощо.
Крім Верховної Ради України, як органу держави, що законодавчо врегульовує відносини в соціально-культурній сфері, суттєву роль в управлінні відіграє Президент України та Кабінет Міністрів. Як приклад, можна назвати окремі укази Президента України , зокрема: "Про концепцію державної регіональної політики" від 25 травня 2001року в частині соціального забезпечення [164], "Про додаткові заходи щодо фінансування загальної середньої освіти" від 28 червня 1999 року [161] та інші.
Кабінет Міністрів України через підвідомчі йому органи виконавчої влади забезпечує:
- реалізацію політики держави у відповідних галузях цієї сфери;
- створює умови для функціонування достатньої мережі державних соціально-культурних закладів та установ з урахуванням регіональних особливостей;
- сприяє відповідній підготовці кадрів для галузей цієї сфери;
- організовує розробку та реалізацію національних (загальнодержавних) і регіональних програм соціально-культурного розвитку;
- забезпечує підготовку кадрів.
Безпосереднє адміністративно-правове регулювання в сфері соціального будівництва здійснюють уповноважені центральні органи виконавчої влади та їх територіальні структурні підрозділи.
До системи центральних органів виконавчої влади у соціальній сфері належать:
- Міністерства: освіти і науки; культури і мистецтва; охорони здоров'я; праці та соціальної політики;
- державні комітети та інші центральні органи виконавчої влади, статус яких прирівнюється до державного комітету України: інформаційної політики; телебачення і радіомовлення; молодіжної політики, спорту і туризму; у справах релігій; у справах ветеранів; Вища атестаційна комісія; Пенсійний фонд.
На місцевому (регіональному) рівні управління соціальною сферою здійснюють місцеві державні адміністрації, у структуру яких переважно входять територіальні підрозділи центральних органів виконавчої влади.
Відповідно до ст.1 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" місцева державна адміністрація є місцевим органом виконавчої влади і складовою частиною виконавчої вертикалі. Вона в межах своїх повноважень здійснює виконавчу владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, а також реалізує повноваження, делеговані їй відповідною радою.
Основні завдання та нормативно-правові основи діяльності місцевої державної адміністрації визначені:
- Конституцією України (ст. 118, 119 );
- Законом України "Про місцеві державні адміністрації";
- Постановою Кабінету Міністрів України від 11 грудня 1999 р. №2263 "Про затвердження Типового регламенту місцевої державної адміністрації";
- Постановою Кабінету Міністрів України від 18 травня 2000 р. №821 "Про упорядкування структури місцевих державних адміністрацій";
- Постановою Кабінету Міністрів України від 9 березня 1999 р. № 339 "Про затвердження Порядку контролю за здійсненням органами місцевого самоврядування делегованих повноважень органів виконавчої влади".
Адміністрація діє відповідно до принципу субординації, відповідальності перед Президентом України, Кабінетом Міністрів України, підзвітності та підконтрольності органам виконавчої влади вищого рівня, а також обласним і районним радам у районах, передбачених чинним законодавством.
Як відомо, в юридичній літературі завжди приділялася велика увага питанню про повноваження державних органів. За минулі роки визначено два підходи до його вирішення.
Згідно з першим, повноваження органів трактуються як владні - це ї