Міжнародна конкурентоспроможність машинобудівної галузі України в контексті процесів глобалізації

РОЗДІЛ 2
КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЬ МАШИНОБУДУВАННЯ УКРАЇНИ В КОМПЛЕКСІ ЗАДАЧ МІЖНАРОДНОЇ, МАКРОЕКОНОМІЧНОЇ ТА КОМЕРЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ
2.1. Макроекономічні інструменти економічної політики: сучасні задачі регулювання машинобудування
Реалії сьогодення, а також великий масив інформації щодо сучасних моделей економічної політики, свідчать про неможливість розв'язання актуальних завдань розвитку машинобудування, забезпечення міжнародної конкурентоспроможності галузі поза активної та науково обґрунтованої політики державного регулювання. Як справедливо відзначав А.Хахлюк, "головну роль у формуванні відкритої економіки відіграє держава, яка стимулює експортні виробництва, заохочуючи вивіз товарів та послуг, сприяючи кооперації з закордонними фірмами та розвитку зовнішньоекономічних зв'язків", вона також "створює міцну правову основу, яка сприяє притоку з-за кордону інвестицій, робочої сили, інформації" [66, C. 3].
Справа підтримки національного товаровиробника не є "байдужою", індиферентною до структури економіки. Вона має розглядатися як така, що є компліментарною до проблематики галузевої політики. На трансформаційному етапі розвитку має особливе значення активна структурна політика в приватизаційному процесі. Для оптимізації механізму підтримки експортерів та піднесення конкурентоспроможності машинобудування потрібним є створення системи страхування від ризиків, забезпечення гарантій для іноземних інвесторів, нерезидентів на фондових і валютних ринках.
Ставлячи питання про вибір конкретних регулятивних інструментів ринкової політики, а тим більше структурних реформ, важко оминути питання світового досвіду проведення аналогічних акцій, виявлення загальних та специфічних рис останніх, а також проведення ринкової трансформації. Якщо централізована економіка поширюється на безпосереднє управління матеріально-речовинними об'єктами і процесами, то ринкова економіка тяжіє до управління за допомогою принципу дії на фінанси і грошовий. Іншими словами, ринкова економіка більшою мірою використовує механізм вартості і товарно-грошові відносини, взагалі економічні методи управління. На практиці це втілюється в значному підвищенні ролі грошей, кредиту, банків, розподільної і податкової систем, цін.
Сам термін "макроекономіка" також набуває нових рис та ознак. Головне в цьому відношенні - інституціоналізм, який модифікує роль держави та значно збільшує можливості її стимулюючого впливу. Фактично можна казати про новий підхід до економічної політики, який полягає в посиленні економічної функції держави, за рахунок коректування ринкових регуляторів і механізмів. Крім традиційних форм макроекономічного і організаційно-правового регулювання, дана функція реалізується через підтримку системоутворюючих сегментів економіки і дії на ті сфери, для розвитку яких тільки ринкових механізмів виявляється недостатньо. Такий новий підхід припускає зміну принципів побудови господарських відносин між державою і іншими суб'єктами економіки. Розширення організаційних можливостей держави вимагає формування партнерських відносин з іншими економічними суб'єктами (корпорації, регіони), включаючи наладку переговорних процесів, при одночасному посиленні єдиного нормативного підходу до цих суб'єктів.
Світова практика свідчить про те, що активізація технологічного прогресу та розвиток інноваційно-інвестиційної складової економіки є важливим чинником забезпечення конкурентності машинобудування, переробної промисловості взагалі, забезпечення галузей новими робочими місцями, структурних змін на ринку праці. Водночас, кажучи про специфіку того або іншого етапу проведення ринкової реформи, формування ефективної відкритої економіки, слід визнати, що для пострадянських, постсоціалістичних країн характерною є певна етапність, відома циклічність перетворень. Це неодноразово відзначалося у роботах українських, російських, інших закордонних авторів, зокрема В.Васильченка, Г.Міллана, М.Звєрякова, Ю.Бажала, І.Бураковського, В.Сіденка, К.Дейча, В.Івантера, М.Узякова, О.Широва, А.Мазаракі, Н.Ожогіної та ін. (Див.: [67, 252 с.; 68, С. 31-36; 69, С. 93-96; 70, С. 135-139; 71, С. 60-71; 72, С. 156-161; 73, С. 75-87; 74, С. 88-102; 75, С. 191-192; 76, С. 286-321; 77, С. 206-232; 78, С. 91-105; 79, С. 106-145; 80, С. 5-14; 81, С. 169-173]).
Промислова політика є функціональною альтернативою стратегії ліберальних реформ. Дійсно, макроекономічна стабілізація є основою стабільного та успішного економічного розвитку держави. Однак макроекономічна стабілізація не є самоціллю, як і не означає виключно лише зниження інфляції та забезпечення стабільності обмінного курсу. Це більш комплексне питання, яке вимагає прогресу та дієвості уряду в напрямках, значно більш диверсифікованих, ніж ті, що були сформульовані у вигляді так званого "Вашингтонського Консенсусу": фіскальна дисципліна (дефіцит бюджету не повинен викликати інфляційного його фінансування); пріоритети державних витрат (державні витрати слід переорієнтувати з політично чутливих сфер до тих напрямів, які здатні забезпечити найбільший економічний ефект та потенціал до покращання розподілу доходів); податкова реформа (податкова реформа має на меті сприяти розширенню податкової бази та зменшенню граничних податкових ставок, що стимулює підприємницьку діяльність та сприяє досягненню горизонтальної рівності, не зменшуючи при цьому її прогресивності); фінансова лібералізація (фінансова лібералізація передбачає використання в економіці визначених ринком процентних ставок); обмінний курс (обмінний курс повинен бути уніфікованим на рівні достатньо конкурентному, для того, щоб стимулювати швидке зростання нетрадиційного експорту та забезпечити, щоб конкурентний рівень був збережений і в майбутньому); лібералізація торгівлі. Кількісні обмеження повинні трансформуватися в тарифні, які поступово мають бути зменшені до єдиного доволі низького тарифу; прямі іноземні інвестиції (бар'єри, що заважають входженню іноземних фірм на внутрішній ринок, повинні бути ліквідовані); до іноземни