РОЗДІЛ 2
ПЕРЕХІД ДО НЕКЛАСИЧНОГО ТРАКТУВАННЯ ВЛАДИ
Які об'єктивні чинники обумовили перехід від класичного до некласичного
світосприйняття? Чому класичне світорозуміння, основні риси якого були
сконцентровані в системі Гегеля, вичерпало себе і стало предметом критики його
опонентів? В якому відношенні некласична філософія стала спадкоємцем
класичної?
Вже Фойєрбах протиставляє об'єктивному ідеалізмові Гегеля антропологічний
матеріалізм, Маркс філософсько-правовій теоретичній спекуляції – суспільну
практику, Шопенгауер гегелівському логоцентризму – волю, Конт
філософсько-правовій метафізиці Гегеля – позитивізм, і, нарешті, К'єркегор на
перше місце ставить проблеми екзистенції людини. В Америці виникає прагматизм,
який знаходить прихильників і в Європі. Така опозиція свідчить про перехід до
зовсім нової, некласичної доби філософування.
В рамках нового світобачення формується біологічне трактування влади. Його
представники розглядають владу як механізм приборкання людської агресивності,
закладеної в найбільш фундаментальних інстинктах людини як біологічної істоти.
У структурі біологічних властивостей, притаманних і людям, і тварині, агресія
виступає у вигляді інстинкту боротьби, спрямованої проти представників того ж
роду.
Дотримуючись цього положення, Ф.Ніцше підкреслював, що влада є волею і
спроможністю до самоствердження. Взагалі проблема влади користувалася з його
боку особливою увагою. Фуко писав: “Ніцше є тим, хто основною метою
філософського мислення оголосив відносини влади” [186, 78]. Його міркування про
владу пов'язані з такими поняттями як “воля до влади” та “надлюдина” Треба
сказати, що цей мислитель не є шанувальником держави, він далекий від цього.
“Де-не-де існують ще народи, але не в нас, брати мої, у нас є держава. Держава?
Що це таке? Отже, слухайте мене, тому що тепер я скажу вам своє слово про
смерть народів. Державою називається найхолодніше з усіх холодних чудовиськ...
Туди, де закінчується держава, – туди дивіться, брати мої! Хіба ви не бачите
райдугу і мости, що ведуть до надлюдини?” [128, 76].
Ніцше, затятий індивідуаліст, вірить у героя (надлюдину). “Дивіться, я
провісник блискавки і важкої краплі з хмари; але ця блискавка називається
надлюдина”[128, 115]. Нещастя усієї нації означає для нього менше, ніж
страждання великої особистості. Ніцше аж ніяк не можна назвати націоналістом, і
він не виявляє зайвого замилування Німеччиною, йому потрібна інтернаціональна
правляча раса, що пануватиме на Землі, - нова широка аристократія, заснована на
найбільш суворій самодисципліні, у якій воля філософів-володарів і
художників-тиранів буде відбита на тисячі років.
Визнаючи владу земну, Ніцше заперечує одночасно владу Божу, що виражається у
його жорсткій критиці християнства. Він не зацікавлений у метафізичній
істинності ані християнства, ані будь-якої іншої релігії. Будучи переконаним,
що жодна релігія у дійсності не є істинною, він судить про всі релігії тільки
по їхніх соціальних наслідках. “Колись хула на Бога була найбільшою хулою; але
Бог помер, і разом із ним померли і ці хулителі. Тепер хулити землю –
найжахливіший злочин, так само як шанувати сутність незбагненного вище, ніж
зміст землі!” [128, 187].
Ніцше протестує проти підпорядкування божій волі, але він замінює її на волю
земних “художників-тиранів”. “Погано розуміє народ велике, тобто те, що
творить. Але любить він усіх представників і акторів великого. Навколо
винахідників нових цінностей обертається світ - незримо обертається він. Але
навколо комедіантів обертається народ і слава - такий порядок світу” [128,
109]. У нього покірність добра для усіх, крім цих надлюдей (але не покірність
християнському Богу). Він не бажає розглядати усіх людей як рівних у жодному
відношенні. “Тому що так говорить мені справедливість: люди нерівні” [128,
201].
На місці християнського святого Ніцше бажає бачити того, кого він називає
“шляхетною” людиною, але не в якості представника всіх, а як правлячого
аристократа. “Шляхетна” людина спроможна на жорстокість і при потребі на те, що
вульгарно розглядається як злочин, вона має почуття обов’язку тільки стосовно
рівного себе. При цьому вона протегує художникам і поетам і всім тим, хто є
майстром у тій чи іншій галузі, але робить це як істота більш високого порядку,
ніж ті, що лише вміють що-небудь робити [128, 48].
На прикладі воїнів така людина навчилася пов'язувати смерть з інтересами,
заради яких вона бореться, жертвувати багато чим і ставитися до справи
достатньо серйозно, щоб не щадити людей, дотримуватися жорсткої дисципліни і
дозволяти собі у війні насильство та підступ. Вона усвідомлює ту роль, котру
жорстокість відіграє у поведінці аристократа. “Шляхетна” людина є, по суті,
втіленням волі до влади. Вона цілком позбавлена співчуття, безжалісна, хитра,
підступна, зайнята лише своєю власною владою.
Незрозуміло, чи розглядав Ніцше перевагу аристократа як природжене, чи як
обумовлене вихованням і середовищем. Якщо справедливе останнє, то важко
пояснити, чому інші позбавлені тих переваг, на які вони можуть претендувати
рівною мірою. Можна припустити, що він вважає аристократів-завойовників та
їхніх нащадків біологічно вищими порівняно з їхніми підданими, подібно до того,
як люди є вищими від домашніх тварин, хоча й у меншій мірі.
За Ніцше індивідууми вищої раси та їхні нащадки ближче стоять до "шляхетних".
Тобто в них більше сили волі, більше мужності, більше пориву до влади, менше
співчуття, менше страху і м'якості. Спираючись, на вищевикладене, можна в такий
спосіб сформулювати уявлення Ніцше про владу: переможці у війні та їхні нащадки
з
- Київ+380960830922