РОЗДІЛ 2
ОСНОВНІ ЕТАПИ ЖИТТЯ
І НАУКОВО-ПЕДАГОГІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ М. ПЕТРОВА
2.1. Становлення особистості М. Петрова
Життя Михайла Назаровича Петрова (1826 – 1887 рр.) припадає на складну і
суперечливу епоху в історії Російської імперії. Деякі західні історики
позначають цей період в історії Російської імперії яскравим неоднозначним
терміном “emancipation” [362, с. 24, 76, 94; 372, с. 1, 3], маючи на увазі
зрушення в усіх сферах життя. На життєвий шлях М. Петрова наклали відбиток
події, що стали переломними в історії країни: скасування кріпосного права,
реформи місцевого самоврядування, земська, міська, судова та особливо реформи в
галузі освіти і друку, які стали поштовхом до інтенсивної модернізації усіх
сфер життя суспільства. Складне сплетіння соціальних відносин традиційного і
нового індустріального суспільства, тиск політичних структур, що вже відмирали,
відсутність справжнього громадянського суспільства – усе це визначало
особливості російської суспільної думки, її проблематику та спрямованість [294,
с. 157 – 158].
Більша частина викладацької та наукової діяльності М. Петрова припадає на цей
переломний період в історії Росії. Кримська війна засвідчила, що політична,
економічна та військова системи Росії не здатні більше підтримувати її статус
великої європейської держави. Необхідність у переоцінці імперії та її ролі у
світі стала нагальною. З послабленням цензури загострились дискусії на цю
тему.
Якщо характерною особливістю ідейного життя Росії в 40-х – 50-х рр. ХІХ ст.
було протистояння між слов’янофілами та західниками, то на
70 – 90-ті рр. ХІХ ст. припадає остаточне оформлення ідеології лібералізму
[288, с. 28]. Паралельно активно розвивається і російська ліберальна
історіографія.
У цей період відбувається модернізація системи вищої освіти. Університети
стають головними осередками науки, у тому числі й історичної. Своєрідність
соціально-економічної дійсності Росії у другій половині ХІХ ст. зумовила увагу
істориків до проблем західноєвропейської історії та намагання віднайти місце
історії власної країни у загальносвітовому історичному процесі.
М. Петров був одним із яскравих представників саме цієї епохи. Загалом усю його
науково-педагогічну діяльність можна умовно поділити на три етапи. Перший етап
охоплює період становленням особистості
М. Петрова, формуванням кола його наукових інтересів. Цей етап включає роки
навчання та перші роки викладання в Харківському університеті. Другий етап
пов’язаний з підготовкою докторської дисертації та нарисів із всесвітньої
історії. Загалом саме на цьому етапі відбувається формування основних
методологічних підходів та їх реалізація в конкретно-історичних дослідженнях.
На третьому етапі ідейні, методологічні та тематичні уподобання історика
втілюються у практичній викладацькій діяльності. У цей час він переймається
переважно проблемами викладання історії.
Михайло Петров народився 3 листопада 1826 року у м. Вільно. Його батько Назар
Петров походив з села Богородського Оренбурзької губернії. За походженням –
“мордвин із новохрещених державних селян” [77, с. 2].
1807 року він вступив на військову службу каноніром. 1812 року Назар Петров
брав участь у битві при Бородіно, за що одержав “знак отличия” Георгіївського
ордену. Завдяки цій заслузі його ім’я разом з іменами інших героїв Бородіно
навіки вкарбоване на стіні храму Христа Спасителя в Москві [347, с. 84]. Назар
Петров отримав “солдатського Георгія”, який не давав тих привілеїв, що
передбачалися при нагородженні самим орденом: право на спадкове дворянство,
пенсію з орденських сум [188, с. 536], пільги на влаштування своїх дітей у
навчальні заклади [195, с. 9] і т. ін. Однак він зробив непогану військову
кар’єру і дослужився до чину обер-офіцера.
Михайло завдяки заслугам батька отримав статус не селянина, а “дитини
обер-офіцера” (згідно його формулярного списку) [68, арк. 588 зв.] і отримував
відповідний чин, що підтверджується також статистичними даними: 1844 р. (саме
цього року Михайло вступав до університету) на історико-філологічний факультет
було прийнято 14 студентів, серед яких не було жодного селянина, тільки діти
купців, дворян, “з духовного звання” та чиновників [89, с. 26].
Мати М. Петрова походила із “Західного краю”, з польської родини Єзерських. А.
Деревицький зазначає, що М. Петров утратив матір ще в дитинстві, залишившись зі
своїми двома старшими братами Іваном і Миколою на руках у батька, котрий згодом
знову одружився і мав ще двох дітей від другого шлюбу [77, с. 2]. Завдяки
матері Михайло успадкував чимало польських традицій, що особливо давалося
взнаки під час його навчання в університеті, коли “польською він говорив краще,
ніж російською” [77, с. 10].
Оскільки батько Михайла служив при Віленському військовому гарнізоні, родина
Петрових мешкала у столиці Литовсько-Віленської (саме так вона називалась з
1801 по 1840 р. [187, с. 384]) губернії – місті Вільно. Михайла, природно,
готували до військової кар’єри [77, с. 3]. Що стало на заваді цим планам –
невідомо. Можливо, таким був вибір самого Михайла. Це могло спричинити певний
конфлікт між ним і родиною. Таке припущення, до речі, може пояснити майже повну
відсутність спілкування між Михайлом і родиною у майбутньому.
У серпні 1838 р. він вступив до Віленської гімназії, яку успішно закінчив 1844
р. За наказом попечителя Білоруського навчального округу його, як такого, що
“закінчив курси з відмінними успіхами”, було направлено до Харківського
університету для продовження навчання за державний кошт.
1844 року М. Петрова було зараховано казеннокоштним (того року він був єдиним
казеннокоштним студентом з поміж 14 своїх товаришів [89,
с. 2
- Київ+380960830922