розділ 2. зміст самотності у напрямах сучасної філософії
У цьому розділі ставимо основним завданням проаналізувати змістове наповнення
феномену самотності в контексті буття сучасної людини. Філософський дискурс
щодо феномену існування передбачає аналіз проблем, поставлених комунікативною
філософією, екзистенціалізмом, філософією життя, філософською антропологією,
психоаналізом, філософською герменевтикою та філософією персоналізму. Це вказує
на історико-філософський контекст піднятої проблеми. Окрім того, аналіз
передбачає розглядати самотність на рівні межових підвалин людського існування,
позаяк він дотичний до проблеми ідентичності людської особи, її субстанційних
цінностей, до відношення „я-інший”, „особа-суспільство” тощо. Розглядаючи
самотність як складову цілісного існування людини ми беремо весь спектр її
вплетеності у сукупність найрізноманітніших соціальних взаємин – це політичні,
культурні, економічні, моральні, релігійні. Важливим чинником її буття є
міжособистісні стосунки, екологічна ситуація, стан системи охорони здоров’я в
країні, рівень матеріального достатку, інформаційний „бум”, процеси
глобалізації, надмірна інтенсивність взаємин, що призводить до їхньої
формалізації. Усі ці фактори, з одного боку, вимагають від індивіда динаміки в
реагуванні на необхідні зміни у власному стилі поведінки, формі спілкування, у
зміні соціального стану. З другого боку, інтенсивні темпи сучасного життя, його
насиченість, змушують людину забувати про свій внутрішній світ, не
замислюватися над питанням істинної самоідентичності. Поверхові
соціально-рольові стосунки індивід сприймає як психологічний захист від
чуттєво-емоційного перенавантаження, замінюючи у такий спосіб
глибинно-емоційне. На сприймання людиною себе та світу інших людей впливає
інтенсивний обмін інформацією, який відтісняє на другий план емоційну взаємодію
між людьми, що позбавляє людину в спілкуванні моральної та духовно-душевної
глибини, які є основою особистої самототожності.
Людина, будучи соціальною істотою, має потребу у емоційно-глибинних контактах,
у співчутті, співучасті, співпереживанні. Дисгармонія між
функціонально-доцільним та емоційно-глибинним у сприйманні дійсності та
міжособистісних стосунках стає живильним середовищем для почуття самотності.
Якщо звернутись до статистики, то ми побачимо, що в сучасному суспільстві
більша половина людей відчуває й переживає почуття самотності. За даними
соціологічного моніторингу Інституту соціології НАН України, „лише 33,7%
українців практично ніколи не відчувають себе самотніми. Інші 66,3% час від
час, доволі, а то й постійно самотні” [36, с. 6]. Внутрішня дисгармонія
поглиблюється тим, що інструментальні взаємини в сучасному світі здійснюються
переважно за принципом взаємного використання, а тому виключають
безкорисливість у ставленні однієї людини до іншої та продукують відчуття
невпевненості.
Втрата інтимного [1 говорячи про інтимність, ми розглядаємо її в широкому
розумінні слова, розуміючи під інтимністю „глибоко-особистісний, близький,
втаємничений, душевний” стан] контакту, що супроводжується атрофією гуманності,
совісті, чуття прекрасного відкриває шлях до деперсоніфікації індивіда. Таким
чином, проблема самотності воднораз виявляється і проблемою самоідентичності.
Деперсоніфікація, втрата самості створює благодатний ґрунт для феномену
самотності.
На наш погляд, змістовий аналіз феномену самотності належить розпочати з
онтологічних коренів цього поняття, з того, як воно вживається в практиці
українського мовлення, тому що без занурення у ці корені, а ними є світ
національної мови, який, згідно з Гайдеґґером має статус самостійного буття, не
можна розпочинати філософське дослідження, а особливо таке, що своїм предметом
має екзистенційний вимір буття людини.
Подібно до того, як мова кожної людини має індивідуальні риси – зі своєрідною
лексикою, з уподобаними словами та зворотами, з простою чи складною будовою
речення, так і мова цілого народу має свої виразні, неповторні, тільки їй
притаманні властивості, що позначаються не лише певними правилами сполучення
звуків у слова й слів у речення, а вбирають у себе низку понять вкрай важливих
для певної нації. Мова наскрізь пронизує світ людини і, як слушно зазначав
Гайдеґґер, „оскільки ми, люди, щоб бути тим, що ми є, вбудовані в мову і ніколи
не зможемо з неї вийти, щоб можна було оглянути її ще і якось іззовні, то в
поле нашого зору сутність мови потрапляє кожного разу лише тією мірою, якою ми
самі з’являємося у її полі, ввірені їй” [186, с. 272].
Феномен самотності належить до тих понять, який в українській мові, наприклад,
на відміну від російської мови, має кілька форм вияву (самота, усамітнення,
відлюддя, одинокість та ін.) і, відповідно, важливо окреслити їх значення та
розкрити зміст кожної з них, позаяк інакше не зможемо виявити місце феномену
самотності у людській екзистенції.
2.1. Передумова самотності: буття між функціональністю та автентичністю
Хвороба самотності є однією з основних проблем
філософії людського існування як філософії людської долі.
Н. Бердяєв
Тут ставимо завдання з’ясувати ті соціальні обставини, чинники, умови,
стереотипи та упередження, що створюють кризу самоідентичності й сприяють появі
у сучасної людини з несформованими базовими цінностями її внутрішнього світу
почуття дисгармонії, пригніченості та покинутості, а відтак спричинюють
переживання стану самотності.
Новітні дослідження, які аналізують життя індивіда в сучасному соціумі,
звертають увагу на низку невратизуючих факторів, що створюють внутрішній
дискомфорт,
- Київ+380960830922