РОЗДІЛ II
КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА НА ПРИВАТНУ ВЛАСНІСТЬ В УКРАЇНІ
2.1. Поняття конституційного права людини і громадянина на приватну власність
Уже зазначалось, що майже всі вчені-юристи, які займалися розробкою концепції
громадянського суспільства, вважали право приватної власності невід’ємним
правом кожної людини, порівнюючи його з правом на життя чи свободу,
підкреслюючи, що від нього залежить можливість існування самого громадянського
суспільства. Проте спеціальних сучасних досліджень щодо функціонування
конституційного права людини і громадянина на приватну власність саме в
середовищі громадянського суспільства ще дуже мало. Практично всі дослідники
обмежувалися констатуванням його необхідності як умови функціонування та
визнанням домінування приватної власності як основи ініціативної творчої
підприємницької діяльності [84, с. 25]. Тому в цьому підрозділі ми поставили за
мету дослідити саме сутність поняття конституційного права людини і громадянина
на приватну власність.
За тривалий історичний період було створено багато наукових теорій, кожна з
яких тлумачила поняття приватної власності на свій лад. Спробуємо коротко
зупинитися на спільних і відмінних рисах найважливіших теорій права власності.
В історичному плані теорії сутності приватної власності ґрунтувалися на єдиних
етичних і державно-правових принципах, а тому їх можна поділити на чотири
великі групи: 1) природно-правова теорія; 2) теорії стосовно набуття права
приватної власності; 3) законодавчі (до яких відносять і ліберальні) теорії; 4)
соціалістична теорія власності.
У природно-правовій теорії приватна власність пояснюється внутрішніми,
притаманними сутності людини причинами. Необхідним і природним додатком до
власності кожної людини вважалася власність на речі. Так само як людина має
право на захист свого життя, відповідно повинно існувати і право на захист
належних їй речей. Приватна власність є особистим, первинним і природним
правом. Ця власність має бути гарантією відокремленого, мирного співіснування
людей.
До групи теорій, в основі яких лежить принцип набуття права приватної
власності, належать теорія оволодіння власністю й теорія затраченої праці.
Виходячи з теорії оволодіння власністю, принциповою підставою для набуття права
приватної власності є первинне фактичне оволодіння нічийним майном. При такому
підході, якого дотримувався відомий нідерландський правознавець Г. Гротіус,
посилаються, насамперед, на таке типове, соціально визнане оволодіння власністю
та набуття права на неї, як землеволодіння. Узаконення приватної власності
здійснювалося тут на підставі доцільності та справедливості. А отже, можна
стверджувати, що існує певний зв'язок цієї теорії з вищеназваним
природно-правовим обґрунтуванням, оскільки закріпленим природним правом на
власність вважається саме первинне оволодіння, на основі якого створюються
обов’язкові політично-правові положення про набуття права приватної власності.
Ґрунтуючись на теорії затраченої праці, до якої зверталися для обґрунтування
приватної власності, наприклад, такі ліберальні економісти-класики як А. Сміт,
можна стверджувати, що підставою для набуття власності та права на неї є
затрачена з боку власника праця [85, с. 119-120]. За цією теорією, прихильником
якої був і засновник теорії ліберального суспільства Д. Локк, в особистій праці
вбачається незаперечна власність працівника і на основі цього - право власності
на все, створене цією працею. Д. Локк виходив із глибокого розуміння того, що
справедливість (яку політична влада має охороняти, якщо бажає забезпечити
основу процвітання - мирне співробітництво) не може існувати без визнання
приватної власності. Він писав, що положення, “де немає власності, там немає і
справедливості” настільки ж достовірне, як і будь-який доказ у Евкліда: тому
що, якщо ідея власності є правом на яку-небудь річ, а ідея, якій дано назву
“несправедливість”, є зазіханням на це право або порушенням його, то зрозуміло,
що, коли вже ці ідеї встановлені таким чином і пов’язані з указаними назвами,
“я можу пізнати істину цього положення так, як і те, що три кути трикутника
рівні двом прямим” [86, с. 126].
Згідно із законодавчими теоріями власності приватна власність трактується як
результат здійснення правопорядку. Природні умови, які є заданими і
незаперечними, до уваги не беруться, а орієнтація здійснюється на економічні та
соціальні фактори. Таким чином, на зміну природно-правовому мисленню приходять
роздуми про фактичну роль власності, зокрема, про економічні переваги приватної
власності. Як доказ цього вказують на корисність і доцільність цієї форми
власності. До речі, до групи законодавчих теорій належать ліберальні теорії
власності, які і нині вважаються основоположними для ринкової економіки.
Духовним та історичним підґрунтям для такого підходу послужила орієнтована на
природне право індивідуалістська філософія, яка знайшла своє віддзеркалення в
працях ліберального спрямування Д. Юма і Ж. Сея. Ліберальні теорії власності
мають на меті показати принципову благодійну перевагу приватної власності в
зіставленні з іншими формами, а також неминучу взаємозалежність цієї форми
власності та вільного суспільного ладу. Лібералізм проголосив і те, що саме
приватна власність і право розпоряджатися нею є основою й запорукою свободи в
суспільстві.
Згідно з законодавчими теоріями, право власності вважається таким, яке можна
розробляти та змінювати, тобто власність розглядається як правова інституція. У
ліберальній правовій теорії існування положень про власність завдячується
консенсусу, якого досягають учасники, виходячи із загальної доц
- Київ+380960830922