Розділ 2
ЧАСОПРОСТІР МІСТА І ПУСТОТА У РОМАНІ ВІКТОРА
ПЕЛЕВІНА «ЧАПАЄВ І ПУСТОТА»
Особливості урбаністичного хронотопу у романі «Чапаєв і Пустота» В.Пелевін
мотивуються прагненням письменника відобразити змінений образ міста та й самого
мислення урбаністичної людини, яка формується під впливом багатьох культурних
пластів, химерно їх сполучаючи. Звідси й урбаністичні хронотопи у нього є дещо
химерними, зокрема у площині часопростору. Зображення міста в романі Віктора
Пелевіна «Чапаєв і Пустота» має кілька особливих моментів, а саме: 1)
спостерігається гра масштабом; 2) часто час і простір виявляються викривленими
або нанизаними за певною логікою; 3) місто зіставляється з філософемою пустоти;
4) місто – вічність – пустота виструнчуються в одному семантичному ряду.
Звичайно, найактивніше обіграється поняття «пустоти» на противагу «міста», з
протилежним сенсом – антиміста. Семантику урбаністичного хронотопу у В.
Пелевіна можна характеризувати за класичними та суто постмодерними ознаками.
2.1. Класичні прикмети урбаністичного хронотопу у В. Пелевіна.
До них належать ті, котрі раніше використовувались письменниками при зображенні
міста, насамперед зміна масштабу, вибудова викривлених панорам, перенесення у
часі та просторі, утворення ретроспекцій тощо. Тож розпочнемо ідентифікацію
урбаністичного хронотопу В. Пелевіна з аналізу гри масштабом. Уже на початку
роману автор проявляє себе справжнім майстром зміни планів зображення,
переходячи легко від одиничного об’єкта (ґрат) до панорами кімнати [Пелевин
2003: 43]. Поступово міцні стіни божевільні, де опинився герой, умовно тануть,
зникають, розширюючи обрій за рахунок фантасмагорії накладання та викривлення
різних часопросторів. Починається цей процес так: «Пройшло декілька хвилин,
протягом яких я озирнувся, згадуючи лякаючі подробиці вчорашнього дня, а потім
двері розчинились» [Пелевин 2003: 43]. Відкриті навстіж двері, які здавна були
символом вивільнення свідомості, у даному випадку повертають героя до
реальності божевільні, карикатурні картини якої поступово наповнюють текст.
Деталізація такого простору у В. Пелевіна доводиться до акцентуації
захланності, несмаку та безладдя, яке прагнуть видати за новий порядок. Лікар
Тимур Тимурович приходить до Петра Пустоти, щоб поставити йому діагноз та
провести свої сумнівні дослідження. Він повідомляє герою: «Розумієте, світ,
який нас оточує, відображається у нашій свідомості та стає об’єктом розуму. І
коли в реальному світі руйнуються якісь стійкі зв’язки, те саме відбувається і
в психіці. При цьому в замкненому обсязі вашого «Я» вивільнюється неймовірна
кількість психічної енергії. Це ніби маленький ядерний вибух. Проте вся справа
у тому, яким шляхом ця енергія спрямовується після вибуху» [Пелевин 2003: 48].
Таким чином лікар ніби загадує правила подальшої гри, визначаючи розвиток дії в
залежності від цього псевдо-діагнозу. За змальованою ним схемою й змінюється
далі масштаб зображуваного. Могутні викривлення часопростору Петра Пустоти
можуть бути пояснені цією химерною психологічною теорією, проте автор на ній не
зупиняється збагачуючи читача іншими не менш радикальними уявленнями про
розвиток часопростору.
Велике місце в романі посідає хронотоп великого міста – Москви. Час Москви
характеризується триплановим висвітленням – минуле-сучасне-майбутнє складають
єдність. Таке накладання часів в єдиному просторі є засобом утворення
ілюзорності самого міста, химеризації його. Герої ніколи не тільки не певні
щодо реальності того чи іншого часу, а й щодо адекватності самого простору.
Хронотоп міста побудований за принципом «матрьошки», тобто включає в себе певну
кількість інших хронотопів, структурно йому підпорядкованих, залежних від
архітектоніки великого міста. Часом вони мають сенс лише як атрибутивні
властивості такого великого міста. Плакати, ларьки, машини, жерстяні
павільйони, які потрапляють в поле зору і становлять вибіркову панораму
великого міста, характеризуються однокольоровим забарвленням, монолітністю форм
та усталеністю, нерухомістю: «…Сердюк опинився перед довгою шеренгою
броньованих кіосків, з оглядових щілин яких без емоцій дивились на ворожу
територію однакові кавказькі обличчя» [Пелевин 2003: 193].
Подробиці міста слугують своєрідним містком до минулого. Найчастіше такими
«ретроспективними провідниками» служать предмети заздалегідь визначені, як
сміття, наприклад, кинута пляшка чи коробка з-під сигарет тощо. Кинута кимсь
пляшка наштовхує Сердюка на згадки про юність: «При першому погляді на цю
пляшку Сердюк ясно пригадав один забутий ранок своєї юності…» [Пелевин 2003:
194]. Минуле – майбутнє – сучасне пов’язуються в єдине ціле завдяки спільності
часопростору в якому вони взаємно перетворюються – завдяки пустоті. Вона
символізує у цьому фрагменті тексту сферу незнання, яка, втім, постійно
зменшується за рахунок збільшення сфери пізнаного; « …Світ сам по собі з того
часу зовсім не змінився, просто побачити його під тим кутом, під яким це без
будь-яких зусиль вдавалось тоді, неможливо: ніяк тепер не протиснутись між
ґратами, ніяк, та й нема куди більше протискуватися, оскільки шматок пустоти за
ґратами вже давно заповнений оцинкованими трунами з життєвим досвідом» [Пелевин
2003: 194]. Такий розвиток семантики пустоти можна вважати традиційним, раніше
вживаним у літературі та філософії. Пустота тут є непізнаною частиною
часопростору у динаміці пізнаного й непізнаного вона лише миттєвий зріз,
нетривкий та приречений на розкодування. Це значення пустоти далеке від того,
що всіляко пропагується автором як філософема надбуття. Включення пустоти в
архітектоніку часопростору міста
- Київ+380960830922