РОЗДІЛ 2
СОЦІАЛЬНІ ЗРУШЕННЯ ТА ЗМІНА СТРАТЕГІЇ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ В УМОВАХ РЕФОРМУВАННЯ
ЕКОНОМІКИ АРГЕНТИНИ
90-Х РР. ХХ СТ.
2.1. Особливості економічного розвитку Аргентини у 1990-ті рр.
Дев’яності роки ХХ ст. в історії Аргентинської республіки позначилися
кардинальними фінансово-економічними реформами на засадах неоліберальної
концепції розвитку. Різка зміна економічного курсу зумовлювалася глибокою та
затяжною кризою попередньої господарської моделі, яка базувалася на державному
регулюванні, імпортзаміщенні та протекціонізмі й визначалася як імпортзамінна
модель індустріалізації. Взята за стратегію розвитку країни у 1940-і рр.
тодішнім президентом Х.Д. Пероном (1946-1955 рр.), вона свого часу відіграла
провідну роль у перетворенні Аргентини з традиційно сільськогосподарської
країни на аграрно-індустріальну державу.
Вирішальна роль у здійсненні імпортзамінної індустріалізації відводилася
державі, яка за допомогою широких протекціоністських заходів (встановлення
високих митних тарифів на імпорт товарів, звільнення від митних зборів
національних експортерів, обмеження сфер діяльності іноземного капіталу,
широкого кредитування та субсидування національного виробництва тощо)
здійснювала модернізацію виробничого апарату та підтримувала конкурентність
аргентинського експорту.
Модернізація виробництва, в свою чергу, супроводжувалася формуванням сильного
розгалудженого державного сектору, який, зосередивши в своїх межах підприємства
всіх основних сфер виробництва та послуг, з часом став головним підприємцем і
працедавцем в країні. Протягом 1950-1970-х рр. держсектор країни охоплював
базові галузі промисловості, фінансову сферу, зовнішню торгівлю, підприємства
енергетики, транспору та зв’язку. Укріплення держсектору економіки в ті часи
розглядалося необхідною умовою регулювання державою економічного життя країни
та підтримання незалежного статусу Аргентини на міжнародній арені.
У соціально-трудовій сфері державне втручання було спрямоване на досягнення
стабільної повної зайнятості та високих рівнів доходів, що сприяло інтеграції
населення країни. Працівники, зайняті переважно у формальному секторі
економіки, отримували високу заробітну плату та мали широкі й стабільні
гарантії соціально-трудової захищеності. В часи правління Х.Д. Перона
здійснювалися широкомасштабні соціальні програми, посилилася політична вага
професійних спілок. Крім того, держава піклувалася про розвиток соціальної
інфраструктури – освіти, охорони здоров’я, соціального забезпечення – створюючи
умови масового доступу населення до соціальних послуг.
Тож, у післявоєнний період за допомогою курсу на індустріалізацію вдалося
створити нову структуру економіки з сучасними галузями промисловості, де значне
місце належало державі.
Однак державний сектор, як будь-який організм, потребував вдосконалення,
модернізації відповідно до світових тенденцій розвитку. Відсутність таких
коригувань з часом призвела до значного розростання держсектору, його
неефективності, а державна політика промислового та торговельного
протекціонізму перетворилася на гальмо економічного прогресу. Модель, яка за
допомогою митної політики захищала вітчизняних виробників, поступово стала
перешкоджати розвитку рентабельності національних підприємств. Захищені
високими тарифними бар’єрами на імпорт і відсутністю конкуренції, державні і
приватні підриємства країни не турбувалися технічним оновленням і
вдосконаленням, що поступово знижувало їх ефективність і робило збитковими. За
1974-1986 рр. загальний збиток державних підприємств оцінювався у 28 млрд.
доларів, а наприкінці 1980-х рр. він складав 5,5 млрд. доларів щорічно [155,
с.16].
Спроба подолати глибоку структурну кризу аргентинської економіки була здійснена
у 1976-1983 рр. Так, навесні 1976 р. до влади в країні прийшов воєнний режим.
Міністром економіки країни Мартінесом де Ос було започатковано проведення нової
економічної політики, яка базувалася на концепції „вільного ринкового
господарства”. Спеціальна програма відносно держсектору включала реорганізацію
і приватизацію державних підприємств, раціоналізацію використання державного
персоналу, зниження рівня державних інвестицій. Розпочався процес „периферійної
приватизації”. Однак економічна політика воєнних зазнала кризи, і державний
сектор продовжував виконувати функцію провідного актора економічного розвитку.
Довголітня політика широкомасштабного субсидування державою національного
підприємництва (у тому числі, непродуктивних секторів) та соціальної сфери
зробила економіку витратною, із значним хронічним дефіцитом бюджету. Практика
врегулювання дефіциту за рахунок іноземних займів перетворила Аргентину з
колишнього кредитора на боржника із зростаючим внутрішнім і зовнішнім боргом.
До того ж виникли та посилилися традиційні „хвороби” громіздкого та
розгалудженого держсектору – значний бюрократичний апарат, система пільг та
привілеїв для широкого кола осіб, корупція, хабарництво, зловживання службовим
становищем. Усі ці обставини уможливили початок економічного спаду з другої
половині 1970-х рр., який, за відсутністю відповідних коригувань, переріс у
фінансово-економічну кризу 1980-х рр.
Наочним виявом кризи стало суттєве погіршення макроекономічних показників.
Протягом 1981-1990 рр. темпи зростання внутрішнього валового продукту (ВВП) в
середньому складали мінус 0,7% [109, с. 37]. У розрахунку на душу населення ВВП
за десятиліття скоротився на 24,3% [168, с. 96], промислове виробництво – на
19% [166, с. 106], дефіцит держбюджету став хронічним, і у 1989 р. склав 20%
ВВП [159, c. 93]. Помітно зменшилися доходи на
- Київ+380960830922