Розділ 2. Методологічні передумови осягнення
екзистенційної природи риторики.
У першому розділі роботи ми окреслили коло екзистенційних проблем риторики, які
ставали об’єктом наукової уваги в історії філософії. У даному розділі вважаємо
за необхідне визначити методологічні засади дослідження риторики в її
екзистенційних вимірах на основі сукупності класичних підходів до риторики і
філософських теорій ХХ століття. З цією метою ми використовуємо елементи
компаративістського аналізу. Його засновник Поль Массон-Урсель, порівнюючи
різні філософські культури, ментальності, цивілізації, визначав провідну роль
аналогії в компаративістській філософії й необхідність виявлення як
універсальних, так і специфічних рис порівнювальних об’єктів [317]. Цими
підходами ми будемо керуватися у співставленні філософських ідей для аналізу
екзистенційних вимірів риторики.
2.1. Прояснення основних понять дослідження
та окреслення його методологічних основ
У нашому дослідженні використовується певна філософська термінологія. Тому є
доречним уточнити деякі поняття. Поняття «екзистенція» ми трактуємо у традиції
філософії екзистенціалізму як суто людське унікальне існування у світі.
Екзистенція – це «самобуття, яке відноситься до самого себе і в цьому до
трансценденції, завдяки якій воно дається собі і на якій воно засновано» [306,
с.17]. Поняття екзистенції корелюється з поняттями «дійсності», «наявності»,
«присутності», «ось-буття» Dasein ( М. Гайдеггер) [266, с.200]. Ми бачимо в
екзистенції такий вид унікального буття особистості, якому притаманні вольові
інтенції та гостре переживання подій світу, внутрішніх колізій. Термін
«трансценденція» в нашому розумінні втілює фундаментальну характеристику
екзистуючої особистості: здатність людського «Я» виходити за межі буденного
світу до більш широких вимірів буття, зокрема, до
трансцендентно-екзистенційного спілкування, творчості. «Я постійно
трансцендентую себе. Мене притягує завжди і в усьому трансцендентне, інше, те,
що виходить за грані та межі, те, що містить в собі таємницю,» – писав М.
Бердяєв [89, с.47]. Це передбачає уяву людини про вищі цінності, які можуть
сприйматися у релігійному контексті чи поза ним (як сукупність моральних
установ). Всеохоплюючим здається нам думка про кореляцію екзистенції та
мовлення, висловлена німецьким дослідником Ф.-В. фон Херрманом: «Моє буття як
екзистенція охоплює в собі розуміння себе самого та розуміння буття того, до
чого я маю відношення. Слово, що лунає, як деяке «загальносвітове», як сутнісне
– абсолютно унікальне. Воно займає проміжне положення між сущим, яким я сам
собі являюся в своїх тілесних відношеннях, та внутрішньо світовим сущим, до
якого я тілесним чином відношуся« [275, с.168]. Ми бачимо в цьому вислові
вказівку на креативну роль Логосу в людському бутті як світотворчої волі,
посередника між світом людини та Універсумом.
Поняття «екзистенціал», яке не було буквально визначено екзистенціалістами,
але, незважаючи на те, є базовим у філософії екзистенціалізму, ми розуміємо як
буттєву рису присутності ось-буття. Тобто, екзистенціал – це не стільки
поняття, скільки визначення самого способу буття в той чи інший час існування,
темпорально конститутивний момент в екзистенційній присутності Dasein.
«Екзистенціали виявляють складну побудову (структуру, склад) тієї реальності,
до якої вони відносяться. Екзистенціали суть структури екзистенції як способу
буття присутності» [213, с.69]. Поняття «вимір» широко використовується у
сучасній філософії, зокрема, у філософії Київської світоглядної антропологічної
школи [48]. Під виміром ми розуміємо певний шар буття, який характеризується
такими рисами, що формують у своїй сукупності своєрідну картину буття, якісно
відмінну від інших шарів буття, але таку, що координативно корелюється з ними.
Екзистенційний вимір буття представляє собою найбільш онтологічно заглиблений
шар буття особистості в її світопізнанні та світотворенні. Екзистенційний вимір
риторики – це екзистенційний вимір буття особистості, що транслюється
вербально, і в цій вербалізації присутня екзистенційна напруга вольових
інтенцій людини. Тому риторику попередньо ми трактуємо як саме екзистенційну
вербалізацію буття, де відображені вольові, розумові, почуттєві, вітальні
прояви промовляючої людини, яка має свої погляди, пристрасті, розгортає
аргументацію, здійснює цілеспрямований вплив на інших комунікантів. Природа
цього впливу залежить від свідомих намірів промовця.
Поняття інтерсуб’єктивності трактується як «прагнення людини до особистісної
самореалізації та водночас необхідності упорядкованої, заснованої на певних
раціональних вивірених засадах поведінки, чітко унормованої системи
спілкування» [2, с.232]. У роботі також використовується термін «дискурс», який
має досить широке тлумачення в сучасній філософії. Ми приєднуємося до традиції
німецької комунікативної філософії, де під дискурсом розуміється і сам процес
мовлення, і текст, який складається в цьому процесі, і ситуація спілкування
взагалі. На відміну від статичного тексту дискурс враховує часову та
екзистенційну динаміку спілкування людей. Цей термін охоплює усі можливі види
використання мови. «Практичний дискурс постає як форма аргументативного
волевиявлення (Willensbildung), що має обов’язковий характер, на основі
всезагальних передумов комунікації гарантує правильність (чи справедливість)
будь-якого взаєморозуміння» [10, с.328]. У рамках даного дослідження йдеться
про аргументативний дискурс, а також про дискурси монологу, діалогу,
внутрішнього діалогу (автокомунікації)
- Київ+380960830922