РОЗДІЛ 2
Методи дослідження динаміки соціального статусу етнічної спільноти
2.1. Кількісні та якісні підходи в соціологічних дослідженнях
Актуальність теми дослідження зумовлена як переосмисленням сутності та ролі
етнічної ідентичності в суспільстві, яке постійно змінюється, так і проблемою
обрання методології для дослідження етнічного феномену.
Дискурс відмінностей, що останнім часом все активніше заявляє про себе, робить
проблему розмежування за етнічною ознакою в поліетнічних суспільствах досить
актуальною. Свідченням цього є поява численних публікацій, що стосуються як
теоретичного осмислення етнічного феномену, загалом, так і проблем, що ставить
практика взаємодії етнічних утворень, зокрема.
У дискусіях щодо теоретичних питань етнічності активну участь беруть українські
та російські дослідники: В.Арбєніна, В.Балушок, Б.Вінер, Л.Дробіжева,
О.Здравомислов, Г.Касьянов, В.Лісовий, М.Мнацаканян, О.Нельга, М.Обушний,
Т.Рудницька, М.Скворцов, Т.Таболіна, В.Тішков, та ряд інших [11, 18, 38, 57,
72, 78, 93, 101, 106, 107, 123, 136, 157, 158]. Дослідженню різних аспектів
етнічного феномену присвятили свої праці українські дослідники Л.Аза,
П.Гнатенко, В.Городяненко, В.Євтух, І.Кононов, В.Павленко, М.Шульга [3, 49, 50,
65, 69, 85, 177]. Методологічні аспекти дослідження етнічності розглядають
В.Арбєніна, Ю.Арутюнян, Л.Дробіжева, А.Сусоколов, З.Сікевич [12, 13, 17, 133].
Значний інтерес в контексті дослідження етнічної ідентичності для нас
представляють праці польських дослідників Е.Арденера, З.Бокшанського, Л.Холі,
М.Яримович, в яких досить ґрунтовно розроблені теоретичні аспекти дослідження
етнічного феномену [183, 186, 188, 190]. Велика увага приділяється науковцями
Польщі і дослідженню особливостей етнічної ідентифікації та формуванню
ідентичності поляків, що проживають за межами держави, зокрема в Україні
(Р.Дзвонковський, Я.Рейгер) [187, 191].
У зв’язку з тим, що міжетнічна взаємодія в новоутворених державах
характеризується спеціалістами поняттям “міжетнічної напруженості” і
визначається як соціально-психологічний феномен, етнічна ідентичність стає в
центрі уваги ряду міждисциплінарних досліджень [87, 143].
На актуальність досліджуваних процесів в Україні вказує поява останнім часом
ряду монографій та дисертаційних досліджень. В них розглядаються проблеми
етнонаціонального чинника безпеки сучасного поліетнічного суспільства,
міжпоколінної трансформації етнічних цінностей, національної та етнічної
свідомості як соціокультурного феномену, соціально-філософського аналізу
процесу функціонування етноментальності, тощо [23, 74]. Основні тенденції
етносоціального розвитку українського суспільства розглядають українські
дослідники Л.Аза, В.Євтух, В.Зінич, М.Пірен, В.Трощинський [2, 66-68, 73, 113,
63].
Етнічна гетерогенність українського суспільства закладає можливість
структурування соціального простору за етнічною ознакою, що є досить важливим
для вивчення етносоціальних процесів, їх конструктивних чи деструктивних
впливів на розвиток соціуму. Проблеми етносоціальної нерівності є досить новими
для вітчизняної соціології і стають об’єктом як теоретичного так і емпіричного
вивчення лише в перебудовчий період, адже політична доктрина стосовно
формування єдиної загальнодержавної спільності –“радянський народ” та
проголошена псевдорівність всіх етнічних груп в СРСР не сприяла розвитку ні
теоретичних ні емпіричних досліджень в даному напрямку.
Однак, незважаючи на проголошену ідеологічну доктрину стосовно вирішення
національного питання, в СРСР існувала інституціонально закріплена ієрархія
національних утворень: союзні, автономні республіки, автономні округи, області,
яка закріплювала політико-правову ієрахію етнічних груп, що до них входили.
Підставою для такого “нерівного” поділу етнічних груп були кількісні показники
(чисельність населення) а також історичні традиції у взаємовідносинах Росії з
державами, які до неї належали. Тому багато народів так і не мали свого
національно-територіального утворення в рамках союзної держави.
Як стверджує російський дослідник В.Ільїн “...радянський соціальний простір
структурувався ... партійною державою, яка формувала основну частину формальних
і неформальних статусних позицій у країні, ... головним її критерієм були
благонадійність, лояльність по відношенню до радянської влади” [75, с.282].
Тому, якщо на словах проголошувалась рівність всіх народів Радянського Союзу,
то в соціокультурних практиках населення існувала негласна соціальна нерівність
народів, про що свідчать такі поняття як “нацмен”, “старший брат”, “особи
кавказької національності”, “прибалти”, “великий російський народ”, “малі
народи Півночі” тощо, які ще збереглися в нашій пам’яті. До стигмованих
етнічних груп в СРСР відносили: кримських татар, німців, поляків, чеченців,
карачаєво-черкесців, турків, балкарців, тощо, які за свою нелояльність до влади
були депортовані з історичних місць проживання. Натомість, вивчення соціальної
структури радянських народів проводилось у напрямку вивчення тенденцій до
зближення головних характеристик їх розвитку, що трактувалось як подолання
соціальної нерівності.
Сьогодні питання стратифікації суспільства за етносоціальною ознакою стають в
центрі уваги дослідників. Диференціація населення на етнічну більшість і
етнічну меншість об’єктивно створює за словами Е. Паіна найдавнішу форму
суспільної нерівності, яка не може бути усунута [109, с.278].
Для виміру рівня соціальної нерівності соціологи застосовують поняття
“соціальний статус”. Довгий час наші уявлення про статус обмежувались знаннями,
одержаними на осн
- Київ+380960830922