РОЗДІЛ 2
Еволюція франкістського режиму та створення передумов його мирної демократичної
трансформації
Свій відлік історія франкістської Іспанії починає з квітня 1939 р., тобто часу
перемоги в громадянській війні правих, франкістських сил над республіканськими
лівими, прокомуністичними.
Історія франкізму, при всіх контроверсіях, вже достатньо вивчена. Є досить
досліджень його політичних, економічних, правових та інших аспектів, в тому
числі і в Україні [25; 26; 27; 37; 141; 142; 143; 145; 38; 154; 28; 29; 35; 20;
45; 41; 62; 74; 82; 89; 97; 101].
Однак, серед іспаністів досі тривають дискусії довкола типологічного визначення
режиму загалом та його окремих етапів. Не викликає сумніву той факт, що без
розв’язання цього питання ніколи не настане розуміння природи франкізму і,
найголовніше, характеру його позитивної еволюції, тобто формування передумов
майбутньої демократичної трансформації суспільного ладу Іспанії. Попри всі
минулі та теперішні різночитання, в історії франкістського режиму виділяють два
чітко окреслені та істотно відмінні один від одного етапи: перший – 1939-1959
роки – кваліфікують як „тоталітарний”, „тоталітарно-авторитарний”,
„консервативний авторитаризм”, „корпоративно-традиціоналістський”; другий –
1960-1975 роки – визначають майже одностайно „чисто авторитарним режимом”,
„авторитарно-технократичним”, „реформаційним авторитаризмом” тощо [37, с.
4-173; 28, с. 249, 387; 45, с. 6; 35, с. 25-26; 143, с. 213; 27, с. 20 ]. Отже,
дефініція другого періоду франкізму не викликає суттєвих суперечок: починаючи з
середини 1950-х років більшість дослідників визначають його за природою як
авторитарний. Наприкінці 50-х років розпочався процес трансформації режиму.
Відбулися істотні соціальні зрушення в суспільстві, які, в свою чергу,
викликали кризу традиційної і формування нової іспанської еліти, яка своєю
появою була зобов'язана структурним змінам в політиці, економіці, соціальній
сфері. Проте, у світлі історичної ретроспективи, беручи до уваги специфіку
мирного переходу від диктатури до демократії, здійсненого вже після смерті
Ф.Франко, недостатньо констатувати лише процес ерозії режиму: оскільки були
закладені перші камені фундаменту нинішньої демократичної Іспанії [143, с. 214;
63, с. 24; 45, с. 18].
Після краху націонал-соціалістичного та фашистського режимів Ф.Франко Баамонде,
який очолив Іспанію 1939 року, прагнув надати Іспанії статус правової держави.
Каудильйо здійснив перші кроки щодо визначення форми правління в Іспанії. І це
при цьому, що протягом 1939-1975 років вся повнота політичної, законодавчої,
виконавчої, судової і військової влади належала генералісимусу. Ф.Франко був
главою держави, головнокомандуючим Збройними силами і каудильйо єдиної
політичної партії – Іспанської фаланги, а після її розпаду – так званого
“Національного руху”, який об’єднав прибічників диктатури. Всі вищі чиновники,
генерали, губернатори провінцій, єпископи призначалися лише за згодою
каудильйо. Ф.Франко очолював до 1973 р. всі створювані ним уряди, які
формувалися за принципом репрезентації всього франкістського політичного
спектру. З 1939 по 1945 рік в уряді переважали фалангісти, з 1945 по 1957 –
представники політичного католицизму, з 1957 по 1973 – технократи й опусдеїсти.
1974 року посади глави держави та голови уряду були відокремлені і кабінет
міністрів, який формувався за старим принципом і затверджувався каудильйо, з
цього часу очолював Аріас Наварро [26, с. 303].
Не викликає заперечень твердження, що передумови переходу Іспанії до демократії
формувалися з 1960-х років, тобто з часу поступової лібералізації режиму,
передовсім економічної. Але окремі демократичні засади чітко простежуються в
першому періоді режиму, які, на нашу думку, варто з’ясувати.
Передовсім необхідно наголосити на тому, що відсутність Конституції в Іспанії
за часів режиму Ф.Франко була компенсована так званими „основними законами”. Їх
склали: „Хартія праці” (1938), закон „Про утворення Кортесів” (1942), „Хартія
іспанців” (1945), закон „Про національний референдум” (1945 р.), закон „Про
спадкування посади глави держави” (1947), „Принципи національного руху” (1958),
„Органічний закон держави” (1967) [15, с. 47-48, с. 85-99, с. 103-110, с. 303,
с. 330-331, с. 334-337, с. 339-343, с. 355, с. 396].
Іншою специфічною особливістю франкізму було функціонування в державній
структурі режиму такого представницького органу, як Кортеси. Керуючись
необхідністю зміцнення правлячого класу, а також створення більшої
презентабельності свого режиму, Ф.Франко 17 червня 1942 р. підписав закон, який
зафундував Кортеси. До їх складу входили прокурадори за посадою і вибрані
муніципалітетами і відповідними корпораціями, міністри, члени Національної ради
фаланги, представники національних вертикальних синдикатів, до складу яких
входили як ті, що працювали за наймом, так і підприємці, алькальди п'ятдесяти
провінцій, а також алькальди Сеути і Мелільї, ректора університетів. Цей орган,
в основі якого лежав корпоративний принцип, не мав аналогів не тільки у
минулому Іспанії, але і в парламентській історії Заходу. Всіх членів Кортесів
призначав Ф.Франко. Вони були лише дорадчим органом, що пропонував закони “без
шкоди для повноважень глави держави”. Варто оцінювати діяльність Кортесів, їх
статус в структурі франкізму як демократичну засаду, хоча і з обмеженими
повноваженнями і без розподілу гілок влади, але ж йдеться про авторитарну
політичну систему [143, с. 215; 15, с. 85-90; 27, с. 58].
Основні права і обов'язки громадян визначалися в „Хартії іспанців”,
оприлюдненій в липні 1945 р. Деякі автори схильні вважати її документом
конс
- Київ+380960830922