РОЗДІЛ 2
ПОНЯТТЯ МУЗИЧНО-ВИКОНАВСЬКОГО ВИСЛОВЛЮВАННЯ
2.1. Музично-виконавське висловлювання як чинник художньої
цілісності музичного твору
Цілісність музично-виконавського висловлювання як одиниці спілкування в музиці втілює, передусім, цілісність особистості виконавця, з волі котрого різноманітні компоненти озвученого твору проймаються внутрішньою єдністю смислу. Водночас цілісність виконуваного твору виявляє бажання виконавця виразити свою позицію по відношенню до світу в найбільш досконалій, а значить - ясній і зрозумілій іншим людям художній формі. Тому саме "принцип комунікативності, здатності до передачі інформації є ...важливою причиною постійно діючої психологічної спрямованості: тяжіння до інтонаційної реалії - безпосереднього звучання" [104, с. 35].
Таким чином, принцип комунікативності охоплює одночасно діючі вектори виконавської ініціативи, спрямованої як "вглиб" твору - до безпосереднього звучання, тобто в сторону композитора, так і "назовні" - в напрямку до слухачів-адресатів художньо-інформаційного кореспондування. З цього погляду музичний твір як художня цілісність виникає на перетині творчих ініціатив персоналій комунікативного процесу в музиці, що передбачає взаємоадресованість, зустрічність процесів вираження та розуміння.
Результативність подібних процесів обумовлюється, насамперед, інтонаційно-стильовою цілісністю музично-виконавського висловлювання, адже "з однаковою готовністю сприймає наш час кожний, навіть, можливо, найбільш чужий його первинно-життєвим силам тип виконавства, - за умови, щоб цей тип сам по собі складав дійсно завершене ціле" [87, с. 92]. При цьому довершеність, переконливість, художня аргументованість музично-виконавського висловлювання багато в чому визначається особистісним комунікативно-естетичним тезаурусом (від грецьк. thesauros - запас) музиканта-виконавця, що включає в себе як власні відкриття, так і багатовіковий мовленнєвий досвід музичного спілкування виконавців і слухачів.
Еволюціонування різноманітних виконавських засобів індивідуального музичного мовлення в напрямку утворення відносно самостійних художніх цілісностей О. Сокол, зокрема, пов'язує з історичною динамікою стилетворення в музичному мистецтві: "Будучи колись історично організовані в певні експресивно-мовні цілісності, вони одержують статус специфічних комплексів засобів музично-виконавської виражальності, тобто стають стилями експресії музичного мовлення (експресивно-мовними стилями)" [143, с. 3].
З наведених суджень виходить, що стилі експресії музичного мовлення історично виформовувалися передусім у виконавській практиці, тобто в індивідуальних висловлюваннях активно діючих музикантів, залучених до процесів живого спілкування із слухачами. Саме в живому, усному виконанні, стверджує М. Бахтін, виразно звучить "експресивна інтонація - конститутивна ознака висловлювання" [12, с. 279].
Отже, за М. Бахтіним, експресивна інтонація, обумовлюючи композицію і стиль висловлювання, виражає, з одного боку, суб'єктивне емоційно-оцінююче ставлення мовця до предмета свого мовлення, з іншого - унаочнює характер адресування мовця до оточуючого світу, його реакцію-відповідь на чужі висловлювання та його зверненість до інших учасників спілкування.
Закономірно, що, конкретизуючи поняття "музична експресія", О. Сокол пов'язує її якісні характеристики з адресованістю до слухачів: "Музична експресія - якість, міра та рівень сили внутрішнього переживання, характеру артистичного втілення "особистісного смислу дійсності" в інтонаційно-художньому потоці і якість художнього впливу та його відбиття у сприйнятті слухача. Безпосередньо у виконанні музики створюється "експресивний континуум, що репрезентує собою вираження тих чи інших переживань" (А.Ф. Лосєв)" [143, с. 9].
Таким чином, самобутня музична експресія виконавця, пожвавлена безпосереднім контактом із слухачем, увиразнює енергетичний потенціал артиста, а отже певною мірою може служити індикатором ступеня діалектичного напруження між поривчастою інтонаційно-мовленнєвою та кристалізуючою стилетворчою сторонами музично-виконавського висловлювання.
Взаємообумовленість, тенденція до синкретичності, процесуальність та багаторівневість мовленнєвого та стильового начал в музичному виконавстві, думається, не виключають спроб їх дифереційованого осмислення. Так, стильові параметри виконавства в наведеному визначенні О. Сокола намічені як з точки зору змісту - "особистісний смисл дійсності", так і з точки зору форми - "характер артистичного втілення" цього смислу.
Таким чином, безмежна сфера змістовного начала виконавського стилю знаходить цілком конкретну "точку відліку", позначену ще французьким енциклопедистом Ж. Бюффоном: "Стиль - це сама людина". Проектуючи феномен стилю на феномен музично-виконавського висловлювання в попередньому розділі, ми визначили і "центр тяжіння" виконавського стилетворення, включеного в процес музичного спілкування. Це - комунікативно-інтерпретаційна позиція мистця, котра поєднує в собі як стабільні компоненти, що утворюють, власне, світоглядне ядро особистості - викристалізованість ідей, думок, естетичних ідеалів, чіткість поглядів, особистісна визначеність по відношенню до світу, так і мобільні складники, породжені прагненням до художньої самооб'єктивації в найбільш оптимальній для сприйняття іншими людьми, "комунікабельній" формі. При цьому активізуються, певна річ, музично-мовленнєві виконавські засоби.
Зокрема, орієнтуючись на визначення музичної експресії О. Соколом, можна виділити, принаймні, два чинники мовленнєвої ініціативи у виконавстві: тенденція до самовираження та бажання естетично вплинути на слухача. При цьому мовленнєве начало музично-виконавського висловлювання, очевидно, прагне вийти за рамки інтрамузичних факторів, подолати своє суто структурно-граматичне призначення, тобто намагається стати рушієм художнього спілкування.
У цьому процесі, крім усього іншого, увиразнюється окреслена О. Шпенглером тенденц