глава ІІ "Права і свободи" складається з двох частин: "Про основні права і свободи" та "Про права та обов'язки громадян".
Таким чином, розглядаючи співвідношення понять "конституційно-правовий статус людини" та "конституційно-правовий статус громадянина", з точки зору обсягу прав, які можуть використовуватись суб'єктами-носіями зазначених прав, можна зауважити, що юридична номенклатура прав громадянина включає у себе всі права людини, а також містить низку специфічних прав і обов'язків, які надаються особі, що пов'язана з державою відносинами громадянства. Тобто кожен громадянин тієї чи іншої держави має весь комплекс прав, які є загальновизнаними правами людини, плюс всі права, які визнаються у даній державі за її громадянами. Тому цілком обґрунтованою видається пропозиція М. Баглая та Б. Габрічидзе використовувати термін "громадянські права і свободи", який синтезує у собі обидві групи прав і свобод [14; 158].
До речі, навіть у тих випадках, якщо в самих конституціях у розділах, присвячених викладенню прав людини, не застосовується поняття "громадянин", все одно у межах окремих статей можна чітко побачити, які саме права стосуються тієї чи іншої особи як людини взагалі, і тієї ж особи як громадянина. На цей момент у тлумаченні конституційних норм вказує Б. Страшун, який пише, що у формулюваннях окремих норм у тих випадках, коли йдеться про права людини, використовуються наступні формули: "кожен", "всі", "кожна людина", "ніхто", або застосовуються такі семантичні форми, як: "визнається право", "гарантується право"[146;105]. На відміну від цього, стосовно прав громадян завжди використовуються формули на кшталт: "кожен громадянин", "громадяни мають право" тощо.
Отже, вживаючи поняття "конституційно-правовий статус людини" та "конституційно-правовий статус громадянина", необхідно мати на увазі, що, попри спільну структуру, зазначені поняття мають різний обсяг з точки зору такого складового елементу, як інститут прав і обов'язків людини і громадянина (всього у структурі конституційно-правового статусу особи, як зауважує В. Шаповал, доцільно виділяти інститут громадянства, принципи та власне конституційні права і свободи [321; 102]). В. Копєйчиков фіксує це співвідношення наступним чином: "права людини поширюються на всіх людей, які проживають у тій або іншій державі, а права громадянина - лише на тих осіб, які є громадянами певної країни" [217; 40]. Н. Нижник пропонує таку формулу: "права громадянина - це своєрідне обмеження рівності між людьми, оскільки їх позбавляються особи, які живуть у державі, але не мають громадянства" [158; 71].
У цьому контексті хотілося б зауважити, що не можна погодитись з тезою, яка висувається деякими дослідниками стосовно того, що конституційно-правовий статус людини не містить у своїй структурі такого елементу, як взаємовідносини між тією чи іншою конкретною державою та особою. Дійсно, у разі, якщо факт правових відносин між особою і державою, що породжує відповідні взаємні обов'язки обох сторін, офіційно закріплено внаслідок філіації, натуралізації або іншим способом), то тоді правильно застосовувати поняття "конституційно-правовий статус громадянина" (адже права громадянина включають у себе як загальні або природні права людини, так і специфічні права людини як підданого тієї чи іншої держави).
Однак у сучасній правовій практиці існує чимало випадків, коли між державою і людиною існують певні правові стосунки, які встановлюють права і обов'язки обох сторін зазначених правовідносин, але при цьому особа не є громадянином [116; 52-53]. Тобто йдеться насамперед про осіб без громадянства, біженців та осіб, які перебувають у процесі натуралізації. Загальним терміном стосовно всіх цих осіб може виступити поняття "іноземці", серед яких, як пише Т. Назаров, слід виокремлювати такі категорії: іноземці, які постійно проживають на території України; іноземці, які іммігрували в Україну для тимчасового працевлаштування; іноземці, які тимчасово перебувають на території України; іноземці, які мають дипломатичний або консульський імунітет; біженці; іноземці зі спеціальним статусом; іноземці, які отримали у встановленому законом порядку притулок на території України; нелегальні мігранти [204; 42].
Фактично про існування специфічних стосунків між цими особами та державою, на території якої вони перебувають, свідчить законодавчий матеріал. У цьому сенсі можна згадати Закон України "Про правовий статус іноземців" від 4 лютого 1994 року [108] із змінами і доповненнями, внесеними Законом України "Про внесення змін до Закону "Про правовий статус іноземців" від 6 лютого 2003 року. Відповідно до цього закону, іноземцями визнаються особи, які не перебувають у громадянстві України і є громадянами (підданим) іншої держави або держав, а особами без громадянства - особи, яких жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїми громадянами. Фактично у статтях 7-24 Закону визначаються основні права, свободи та обов'язки іноземців, які вони несуть щодо Української держави, і які вона, у свою чергу, юридично гарантує і фактично забезпечує. Зокрема, серед цих прав слід згадати: 1. Право на інвестиційну та підприємницьку діяльність (іноземці мають право займатися в Україні інвестиційною, а також зовнішньоекономічною та іншими видами підприємницької діяльності, передбаченими законодавством України). 2. Право на трудову діяльність (іноземці, які постійно проживають в Україні, а також яким надано статус біженця в Україні, мають право працювати на підприємствах, в установах і організаціях або займатися іншою трудовою діяльністю на підставах і в порядку, встановлених для громадян України). 3. Право на відпочинок (іноземці мають право на відпочинок нарівні з громадянами України). 4. Право на охорону здоров'я (іноземці, які постійно проживають в Україні, а також яким надано статус біженця в Україні, користуються медичною допомогою нарівні з її громадянами). 5. Право на соціальний захист. 6. Право на житло. 7. Майнові та особисті немайнові права.; 8. Право на освіту
- Київ+380960830922