РОЗДІЛ 2
БЕЗПЕКОВИЙ ВИМІР ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ ЩОДО БЛИЗЬКОГО ТА СЕРЕДНЬОГО СХОДУ
Близький та Середній Схід є висококонфліктним регіоном, у якому зосереджені військово-політичні та економічні інтереси провідних держав світу. Протягом другої половини ХХ ст. регіон був ареною боротьби за енергоносії та потерпав від виснажливого арабо-ізраїльського протистояння і тероризму.
Безпекові виклики ХХ століття, однак, не відійшли у минуле з закінченням "холодної війни". Здобувши незалежність, Україна мала формулювати й здійснювати свою політику в регіоні, враховуючи ці виклики міжнародної безпеки. На додаток до традиційних безпекових питань на Близькому та Середньому Сході, актуалізувалися нові загрози міжнародної безпеки, а саме проблема міжнародного тероризму.
У даному розділі предметом аналізу є безпековий аспект близькосхідної політики України. Авторська позиція полягає в тому, що на близькосхідному напрямі зовнішньої політики Україна виступає, в межах своїх можливостей, як контрибутор безпеки в регіоні, що знайшло своє втілення у двох основних питаннях сучасної регіональної безпеки: арабо-ізраїльському врегулюванні та міжнародній антитерористичній операції в Іраку (2003-2005 рр.). У той же час, Україна також зазнає впливу безпекової ситуації в регіоні, а тому потребує врахування загроз міжнародній та національній безпеці у своїй політиці щодо країн регіону.
Таким чином, у підрозділі 2.1 досліджується політика України щодо арабо-ізраїльського врегулювання, цілі цієї політики та її особливості. У підрозділі 2.2 аналізуються причини та результати приєднання України до антиіракської коаліції та участі в стабілізації Іраку (2003-2005 рр.). У підрозділі 2.3 здійснюється аналіз реальних і потенційних загроз, що походять з Близького та Середнього Сходу і впливають на національну безпеку України.
2.1. Позиція України щодо арабо-ізраїльського конфлікту
Арабо-ізраїльське протистояння є найбільш тривалим і запеклим із сучасних міжнародних конфліктів. Протистояння між Державою Ізраїль та арабськими країнами триває вже більше півстоліття, але й досі сторони суттєво розходяться щодо розв'язання основних проблем: визначення кордонів між Ізраїлем і Палестиною; виведення окупаційних ізраїльських військ з палестинських територій; повернення палестинських біженців (в основному з Лівану, Сирії та Йорданії) на батьківщину; та статус міста Єрусалим.
Період біполярного протистояння відповідним чином позначився й на цьому регіональному конфлікті: врегулювання виявилось неможливим через зацікавленість обох наддержав у підтримці однієї зі сторін конфлікту. Спад напруженості у відносинах між США та СРСР наприкінці 1980-х років та подальший розпад біполярної системи міжнародних відносин створили передумови для пошуку механізму загального врегулювання у близькосхідному регіоні.
Подібна трансформація підходу до врегулювання конфлікту уможливила залучення більшої кількості позарегіональних акторів до мирного процесу. Окрім традиційних зацікавлених сторін - США, Росії, провідних європейських держав та ООН - зростає роль інших держав світу, що пропонують власні ініціативи та добрі послуги задля врегулювання. Цьому сприяло те, що Ізраїль та Організація визволення Палестини (ОВП) з початком мирного процесу здійснили ряд кроків щодо покращення своїх дипломатичних позицій у світі, встановивши офіційні відносини з рядом європейських країн і колишніх соціалістичних країн.
Ще будучи республікою Радянського Союзу, Україна відігравала певну роль в арабо-ізраїльському врегулюванні, головним чином у рамках ООН. Своєрідний внесок у спробу вирішити палестинське питання в ООН було здійснено делегацією Української Радянської Соціалістичної Республіки ще в 1948 р., коли голова української делегації, ветеран української дипломатії В.Я.Тарасенко (1907-2001 рр.) зіграв вирішальну роль у питанні розподілу Палестини та створення Держави Ізраїль.127 УРСР як член ООН була активним гравцем у справі вирішення задач політики Радянського Союзу щодо арабо-ізраїльського конфлікту, що проявлялося, в основному, в розробці та підтримці резолюцій Генеральної Асамблеї, в яких засуджувалась окупаційна політика Ізраїлю та висловлювалась підтримка палестинського народу та арабському населенню окупованих територій.128
Україна підтримала проведення конференції в Мадриді 30 жовтня 1991 р., яка дала старт близькосхідному мирному процесу, виступивши однією з 20 країн - спонсорів резолюції Генеральної Асамблеї ООН 46/75, що була підтримана 104 країнами 11 грудня 1991 р. - за кілька днів після референдуму про незалежність України та початку її міжнародного визнання.129
На думку автора, досвід залучення до арабо-ізраїльського врегулювання в рамках ООН відіграв подвійну роль для дипломатії незалежної України. З одного боку, існував суттєвий кредит довіри до України з боку палестинського керівництва та арабських країн та їхні сподівання на те, що Україна й надалі займатиме проарабську позицію. З іншого боку, звільнена від імперативів радянської зовнішньої політики, Україна прагнула визнання на міжнародній арені й була налаштована на встановлення та розвиток відносин з Ізраїлем як вагомим членом міжнародного співтовариства. Тому перед українською дипломатією постала задача відходу від заангажованої позиції щодо арабо-ізраїльського врегулювання.
Важливість формулювання зваженої позиції в цьому питанні диктувалась для України не лише простою необхідністю встановлення двосторонніх відносин з близькосхідними країнами. Задачі внутрішніх реформ потребували, зокрема, іноземних інвестицій та диверсифікації джерел постачання енергоносіїв - тобто тих ресурсів, які українське керівництво розраховувало отримати від держав Близького та Середнього Сходу. У той же час, намагаючись "вийти з тіні Росії", Україна розраховувала на підтримку США, які послідовно займають проізраїльську позицію в близькосхідному конфлікті. Зважаючи на ту важливу роль, яку в політиці США відіграють єврейські фінансові кола,130