РОЗДІЛ 2
БОЯРСЬКА ВЕРСТВА ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
2.1. Боярська верства Галицько-Волинської держави ХІI - ХІV ст.:
особливості міграційних процесів та її трансформація у зв'язку зі зміною державного устрою
Літопис, звертаючись до Галицько-Волинської держави, фіксує увагу на різноманітних прошарках панівного класу суспільства - інколи світських, інколи світських та духовних. Особливо детально літопис зупиняється на складі князівської дружини, розрізняючи "великих бояр", "бояр" і "воїв", "бояр старих" та "бояр молодих", "мужів", "мужів княжих", "слуг княжих", "слуг двірських". "Мужі", в свою чергу, розрізняються і за своїм суспільним становищем ("добрі", "ліпші", "лутші").
Не зважаючи на постійні спроби сучасних дослідників повернутися до визначення етимології терміну "боярин"[269]1, донині дане питання залишається дискусійним. Однак, при всіх цих різноманітних поглядах, на даний час в науці існує загальна думка, що боярин - це знатна багата людина, яка належить до соціальної верхівки суспільства.
Різниця в соціально-економічному та соціально-політичному становищі бояр призвела до того, що вже на ХІ ст. бояри диференціювалися на "великих" та "малих", "старшу" та "молодшу " дружину. Між зазначеними групами бояр, імовірно, існували субвасальні відносини.
У часи монгольського погрому вища аристократія інших руських князівств була переважно винищена чи емігрувала з небезпечних районів на терени Галицької землі. Попри те, що серйозно постраждала й сама Галицько-Волинська держава, після погрому 1240-1241 рр. населення швидко відновлювалося: в селах залишилося багато місцевого селянства, сюди приходило населення і із інших руських князівств. Серед населення міст бачимо тут поляків, німців, волохів, євреїв, вірмен, караїмів тощо. Подібні процеси проходили і в середовищі боярства.
На кінець ХІІІ-середину XIV ст., як і в попередні століття, для позначення вищої соціальної верстви застосовувався термін "боярин". Характерно, що в XIV-XV ст. воно вживається ще у двох значеннях: а) традиційному - найближча до князя верхівка; б) новому - означення професійного воїна взагалі (armiger sive boiarin - 1387 р.). У цьому значення "боярином" вважався кожний без огляду на походження і майнове становище, хто присвятив себе військовій справі.
Модифікація структури боярського прошарку на Волині проходила під впливами Галичини. Зовнішнім впливом цього стало відродження терміну на окреслення родовитого землевласницького боярства, - "земляни", котрий у формі "земляне" зустрічаємо в подільський привілеях Коріатовичів (1375 і 1375 рр.) у перемишльських та галицький актах (перша половина XV ст.), у руському перекладі Віслицького статуту (1347 р.) [39,15-16,40; 24,56-58; 13,6; 12,3; 43]2. Цей же термін засвідчений у литовсько-руських землях під 1386 р. у латинській транскрипції - terrigenae, коли Ягайло із "земянами різного стану" приїхав до Любліна укладати Кревську унію.
В.Антонович у розвідці "О происхождении шляхетских родов в Юго-Западной России" зазначає, що в Литовському князівстві стан боярства розпадається на "земян", "слуг ординських", "слуг замкових". На його думку "земяни" - це члени військової дружини, які тримали маєток і мали тримати службу. Більш ніяких повинностей вони не носили, підлягали лише князю, воєводі, спеціальним комісіям. "Слуги ординські" володіли землею і за це несли строжову прикордонну службу, служили конвоєм під час посольств. "Слуги замкові" - це сторожа коло замкових воріт, що також виконувала адміністративні доручення старост, платила податок на користь замку [15, 4-5]3.
У цей же період простежується ототожнення понять "боярин" та "пан". Так, з грамот галицьких старост Петраша (1401 р.), Яна (1409 р.), Михайла Бучацького (1418 р.) випливає, що активними учасниками Рад та свідками виступають "земяни наші", що одночасно виступають під титулом "пани" [13, 4-8]4.
Дослідники Галицько-Волинської держави фіксують прийшлі та місцеві роди бояр чи окремих представників, але не вдаються до якогось детальнішого аналізу міграційних процесів та їхніх наслідків для розвитку Галичини й Волині. Літопис чітко фіксує випадки зовнішніх впливів на боярський прошарок. За правління Ростиславичів у Галичину проникають окремі представники половецького світу, з яких поступово формується службове середовище й відбувається його включення в місцеву суспільну верхівку. Найвідомішим із його представників є боярський рід Чагрів (Чагровичів), що, прийшовши сюди в часи правління Ярослава Осмомисла, набув великі володіння та політичних впливів.
Літопис неодноразово фіксує прийшлих бояр і подає нам імена таких бояр-іноземців, як Негвар, Недан, Ізбигнів Івачевич, воєвода Семен Олуєвич (син половчанина), Волдрис, рицар Ворш, виходець із Сілезії Каліфат Селезінець, Борис Ізеболк, воєвода Андрій Путивлич, Тюйма та ін. Можемо припустити, що особливо цей процес пожвавився після монголо-татарського погрому, коли вища аристократія більшості руських князівств і, зокрема, волинських, в основній масі була або винищена або емігрувала з небезпечних районів.
Великий потік іноземців спрямовувався князями на зміцнення службового прошарку та князівської дружини. Очевидно, що це було викликане намаганнями підірвати силу місцевого боярства. У зв'язку з цим князі вели також перерозподіл маєтностей у Галичині на користь службового боярства [368, 255]5.
Поява в Галичині у середині XIV ст. представників польського та волоського населення не було чимось винятковим. Випадки закорінення тут вихідців із Польщі та Угорщини мали місце ще в XI-XII ст., коли тамтешні королі і князі почали активно втручатися в справи Галичини і Волині, чи то підтримуючи певних претендентів на княжий стіл, чи посідаючи його. Перший прихід угорської знаті в Галичину міг відбутися за князя Ростислава. Групи угорської знаті прибували в Галичину і із матір'ю Ярослава Осмомисла, угорськими королями, в складі двору Констанції, дружини князя Лева тощо. Таким взаємостосункам сприяли і добрі стосунки мі