РОЗДІЛ 2. ІДЕНТИЧНІСТЬ ТА СОЦІОКУЛЬТУРНА
ІДЕНТИФІКАЦІЯ: ВИЗНАЧЕННЯ СУТНОСТІ
2.1. Історико-філософський дискурс ідентичності
Як ми дослідили, достатньо розповсюджене сьогодні поняття ідентичності, що активно застосовується до різних аспектів суспільної реальності, відносно нове.
Наукової легітимності ідентичність набуває у некласичній філософії на межі 19-20 століть (феноменології Е.Гуссерля, психоаналізі З.Фрейда, екзистенціалізмі К.Ясперса, М.Хайдеггера, Ж.-П.Сартра, А.Камю, Г.Марселя), інтенсивно розробляється у філософії постнекласичній (в постфрейдівському психоаналізі Е.Еріксона, Е.Фромма, комунікативній філософії Ю.Хабермаса, К.-О.Апеля, П.Козловського, соціальній філософії Е.Сміта, Дж.Гатчінсона, П.Браса, К.Вулфа, К.Майноута, П.Альтера, постмодерній філософії Т.Адорно, М.Хоркхаймера, Ж.Дерріди, Ж.Дельоза).
Але інтелектуальним джерелом формування поняття ідентичність слугувала філософія усіх попередніх історичних періодів існування філософської думки, починаючи з філософії Античності до вчень Просвітництва й німецької класичної філософії. В цих межах сформувався комплекс фундаментальних категорій, співвідношення яких утворює смислову багатогранність поняття ідентичності. Це - категорії тотожності - диференціації, єдиного - множинного, загального -одиничного, однакового - різного, подібного - несхожого, з'єднаного - окремого, універсального - специфічного, тотожного - іншого, руху - спокою. Історично обумовлені, змістовні трансформації даних категорій сприяли філософській динаміці усвідомлення ідентичності. Сутнісна плюральність поняття є також наслідком наукового дискурсу в інших сферах культури - медицині, фізиці, праві, соціології, політології, етиці й естетиці. Даючи нам можливість судити про типологічні особливості ідентичності особистості й суспільства різних історичних періодів, ця обставина загострює питання - які саме семантичні межі охоплює ідентичність? Маючи базового значення для узагальнень і прогнозування найширшого кола цивілізаційних та етнонаціональних, соціальних і культурних явищ, для широкої амплітуди діяльнісно-поведінкових виявів людини у різних ситуаціях, які смисли розкриває ідентичність у світі, позначеному множинністю, мінливістю, суперечливістю ? Хотілось би знати - які семантичні пріоритети вирізняються у різних формах ідентичності (наприклад, національній, метафізичній та науковій) ? В якому значенні усвідомлюється ідентичність, де стале, подібне й постійне позбавляється важливості: тотожністю, самістю, належністю чи цілісністю ? Як визначити динаміку ідентичності, ураховуючи зміни наголосів у діалектиці самості з іншістю, взаємин "Я" з іншими ? Нарешті, "Я" - це хто ? Его чи когіто ? "Я" протилежний і ворожий іншим, чи сам як
інший ?
Кількість запитань, що свідчать про неоднозначність поняття ідентичності, диктує необхідність з'ясування її сутнісного потенціалу у складному сьогоденні. Метою даного розділу ми ставимо історико-філософський дискурс ідентичності, на основі якого можна створити певну логіко-філософську модель постсучасної ідентичності, яка б втілювала трансформації різночасових смислових значень відповідно до світоглядно-духовних та соціальних умов дійсності. А значить - стверджувала б нові сенси ідентичності, адекватні соціально-історичним та культурним ознакам буття пізньої сучасності.
2.1.1. Докласичні й класичні першоджерела поняття "ідентичність"
Виходячи з історико-філософського аналізу першоджерел, ми з'ясували, що найдавнішими витоками поняття ідентичність, безумовно, постають античні вчення.
Так, у натурфілософії Фалеса, Анаксимена, Анаксимандра, усвідомлюється одиничне, що походить з загального і повертається до загального. Багатоманітність світу зводиться до першооснови, до єдиного. У Геракліта, Парменіда і Зенона здійснюється осмислення взаємин тотожності й відмінності, того ж самого й різного, руху й спокою, рухливості й постійності, появи іншого у процесі змін, а разом з тим непостійності й відносності вічного [22].
У вченні Парменіда формується логічний закон тотожності (як закону понятійної свідомості) на відміну від вчення Кратіла, у якого мінливість - головна властивість усього [347].
Упровадження принципу перервності як засобу світобудови втілюється у ідеї множинності різного одиничного, дискретності, виникнення і зникання, незмінності й мінливості на основі об'єднання - роз'єднання тотожніх субстанцій у вченнях Емпедокла, Анаксагора, Левкіппа, Демокріта.
Припускаючи суб'єктивність як можливість різності, неспівпадінь в морально-правових та естетичних оцінках, Сократ стверджував тотожність і всезагальність у розумінні краси, добра й справедливості [43] .
У вченні Платона - ідеї вічні нерухомі й тотожні собі (що є тотожніми у всіх людей, маючи єдиним джерелом світ вічних ідей) та мінливі чуттєві речі складають основу світобудови [71].
В діалозі "Парменід" філософ пише про подібність та неподібність, різність, протилежність ідей, про інше [235,332].
Нове з'являється, за Платоном, у відношеннях однієї ідеї до іншої, а не до подібного, і не до самого себе, тотожного. Тотожність - диференціація, інше й тотожне підлягає осмисленню і в діалозі "Софіст". Рух і тотожній і, одночасно нетотожній (самототожній і нетотожній внаслідок взаємодії з іншим, що відокремлюється від тотожнього) [235,315].
Ідея трансцедентної тотожності Абсолютного, надбуттєвого й буттєвого, народжуваного й зримого пронизує платонівську класифікацію двох видів (діалог "Тимей"): 1 - основа покладеного першообразу, що володіє мислимим і тотожнім буттям; 2- наслідування цьому першообразу, що народжується і є зримим [189].
В діалозі "Держава", застосовуючи категорію тотожного до соціально-політичної сфери, Платон виводить принцип антропосоціальної відповідності: тотожності душевного устрою та морально-етичного складу людини - п'ятьом типам політичного устрою [236,179].
Сутність тотожнього, на думку Платона, осягається через споглядання як те ж саме, що єдине і одноча