РОЗДІЛ 2
УМОВИ ФОРМУВАННЯ ТА РОЗВИТКУ
СИСТЕМИ ОРГАНІЗАЦІЇ ВЛАДИ В МІСТАХ УКРАЇНИ
2.1. Генезис самоврядної влади міста в умовах українського соціуму
Як і в давні часи, так і в наші дні найбільш демократичні форми організації влади відтворюються, перш за все, в містах. Саме в середньовічних містах уперше на теренах сучасної України з'явилися зародки місцевого самоврядування, спочатку у вигляді общинного устрою давньоруських міст, потім - магдебурзького права та незалежної міської адміністрації. Окремі автори вважають, що основи самоврядування закладені ще за часів докняжої доби національної історії і беруть свій початок від сільської общини [121, с. 24-26].
Більшість дослідників сходяться на тому, що місцеве самоврядування в Україні започатковане саме за часів Київської Русі [48; 88; 108; 210]. Тоді слов'яни мали розгалужену систему міст і селищ, де склалась власна форма самоврядування - віче. Як зазначили історики В. Ключевський та М.Костомаров, вічова форма управління охоплювала багато сфер суспільного життя. Віче укладало договори з князями та іншими землями, оголошувало війни, укладало мир, закликало князів, обирало владик, робило розпорядження про збір війська і захист країни, віддавало у володіння або в "кормленіє" землі, визначало торговельні права та якість монети, встановлювало правила і закони - отже було законодавчою і судовою владою, особливо у справах, що торкалися громадянських прав [92]. З утворенням Київської Русі, поряд із князівською владою, широке поширення набула вічова демократія та самоорганізаційні форми територіальної влади.
Багатьом містам того часу був притаманний особливий міський лад, основою якого була громада. Вона мала міську корпоративну власність, у тому числі й на землю. У межах своєї території громада встановлювала правила господарювання, визначала для своїх членів податки, платежі, повинності. Члени громади мали значну адміністративну, господарську і судову автономію, їх відносини регулювались звичайним правом. Для керівництва поточними справами члени громади обирали війта та кількох адміністративних осіб зі складу заможних феодалів [49, с. 13]. Українські міста того часу поділялись на три типи: державні, приватні й церковні. Статус державного міста надавався спеціальною великокнязівською грамотою. У кожному такому місті призначалась державна адміністрація - ратуша, яку очолював староста, що плідно взаємодіяв з представниками громадського самоврядування.
У приватних містах громадське самоврядування взаємодіяло із замковою адміністрацією, яку очолювала довірена особа феодала - намісник або урядник. У таких містах посадові особи замкової адміністрації відігравали важливу роль в обороні, збиранні податків на користь феодала-власника, проведені міжусобних війн за сфери впливу. Громадське самоврядування на чолі з війтом залежало від замкової адміністрації, але його повноваження були значними, насамперед, у захисті інтересів громадян у суді.
Церковні міста утворювались, коли кілька церков об'єднувались навколо однієї так званий "собор", що обирав зі свого складу двох церковних старост, які керували справами собору [121, с. 50-51].
Після занепаду Київської Русі місцева організація влади потрапила під подвійний утиск - з боку татарських ханів і власних князів, які, беручи приклад з татар, переставали радитись з народним вічем.
Однак ті землі Київської Русі, що підпали під вплив Литви і Польщі, поступово розвивали традиції місцевого самоврядування. Входження Київської та Переяславської земель до складу Великого князівства Литовського ознаменувало початок західноєвропейського впливу, особливо на місцевому рівні. Магдебурзьке право стало новою формою запровадження самоврядування на українських землях.
В Україні першим містом, що отримало магдебурзьке право, був Володимир-Волинський (1324 р.). Потім його здобули Сянок (1334 р.), Львів (1352 р.), Кам'янець-Подільський (1374 р.), Луцьк (1432 р.), Житомир (1444 р.), Київ (1498 р.), Дубно (1498 р.), Ковель (1518 р.), Берестечко (1547 р.), Полтава (1752 р.) [108, с. 70] та деякі інші міста. Воно надавалось, як правило, шляхом затвердження привілеїв грамотою великого князя литовського або польського короля. Пізніше ці привілеї не раз підтверджувалися королівськими документами, а в XVII-XVIII ст. - документами українських гетьманів і російських царів.
Магдебурзьке право визначало самоврядність діяльності міської ради та судових органів, питання власності в місті (в тому числі на землю), покарання за різні види злочинів, правила оподаткування й торгівлі, діяльності ремісничих і купецьких об'єднань та інші питання міського життя. Адміністративним і судовим органом самоврядування в таких містах був магістрат, який обирався міщанами. Він складався з двох колегій - міської ради і лави. Перша виконувала функції міської влади і була головним органом самоврядування. До складу міської ради входили радці, що обирались щорічно мешканцями міст, а вони, у свою чергу, обирали бургомістра, який головував на її засіданнях і організовував її роботу. Друга (лава) виконувала функції судового органу, складаючись з 3-12 лавників. Лаву очолював війт, який призначався королем. Найрозвинутішою структура органів самоврядування була в так званих магістратських містах, до яких належав Київ. Там діяли рада з бургомістром і лава з війтом, який, на відміну від решти українських міст, магдебурзького права обирався громадянами. Загалом рівень самостійності українських міст у Великому князівстві Литовському був вищім, ніж у Польському королівстві, а після об'єднання цих двох держав і встановлення польської влади в усіх українських містах вони зазнали певних утисків і були обкладені додатковими податками [231, с. 7-8].
Магдебурзьке право було чинним за часів козацької республіки - влада в Запорізькій Січі була виборною та підзвітною козацькій громаді у формі військово-адміністративного самоврядування, за часів Гетьманської України, а також знайшло відбиття в Конституції