РОЗДІЛ 2
ІСТОРИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ ТА СУЧАСНИЙ СТАН ЗАМКОВИХ КОМПЛЕКСІВ ХМЕЛЬНИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ
2.1. Історико-культурна цінність замкових комплексів Хмельницької області
2.1.1. Виникнення та початкові етапи мурованого оборонного будівництва на Хмельниччині. Вивчення питань збереження та використання дванадцяти збережених мурованих замкових комплексів Хмельницької області (мал. А.1.) вимагає, перш за все, проведення наукового ґрунтовного дослідження їх історії, що дасть змогу визначити історико-культурну цінність цих пам'яток.
Історично Хмельницька область належить до регіону Поділля, включаючи невелику частину Південної Волині на півночі (мал. А.2.). Протягом історії Поділля входило до складу різних держав - Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, Литви, Польщі. З 12 січня 1793 р. Поділля знаходилося в складі Російської імперії, а в квітні 1919 р. землі сучасної Хмельниччини було приєднано до Радянської України. Сучасна область як адміністративно-територіальна одиниця сформувалася порівняно недавно - до 1954 р. це була Кам'янець-Подільська область, потім - у зв'язку з перенесенням обласного центру з м. Кам'янець-Подільський до м. Хмельницький (колишній Проскурів), - стала Хмельницькою. Таким чином, оскільки переважна частина області є складовою частиною історичного регіону Поділля, то історію існуючих на сучасному етапі замків Хмельниччини слід розглядати в руслі загального вивчення мурованого оборонного будівництва Поділля. Проблема генези й еволюції фортифікацій Поділля на сьогодні опрацьована вкрай слабо. Це пояснюється складністю архітектурно-археологічних досліджень здебільшого зруйнованих, занедбаних і спотворених замчищ, фортець, замків, а також недостатньо опрацьованою джерелознавчою базою.
Поділля - один з найцікавіших з історико-архітектурної точки зору регіонів, відомий своєю винятковою геополітичною роллю в житті Південно-Західної Русі-України, на терені якого впродовж XII - XVIII ст. перетиналися політичні інтереси Литви, Польщі, Золотої Орди, Туреччини, Росії. Порубіжне положення Поділля встановилося до появи на його теренах потужних фортифікацій, котрим, на думку А.Н. Кирпичникова [162], треба завдячувати військово-технічним досягненням Київської Русі, які протягом довгого часу впливали на розвиток військової техніки й тактики. За свідченням літописних джерел, вже за часів Київської Русі узбережжя Дністра, Південного Бугу, Горині були об'єктами грабіжницьких нападів кочовиків. Щоб перепинити шлях ворогам, жителі Бакоти, Калюса, Ушиці, Полонного, Меджибожа, Ізяслава й Тихомля споруджували оборонні дерев'яні та земляні укріплення [199].
Згідно з концепцією зародження на Поділлі мурованого оборонного будівництва, яка нині існує в історіографії, перші муровані укріплення виникли в другій половині ХІІІ ст., окремо застосовувалися в XIV - XV ст., і лише в XVI - XVII ст. поширилися внаслідок перебудови в камені або цеглі первісних дерев'яних замків і фортець [69, с. 126; 203, с. 21; 245, с. 186, 325]. Ця концепція, що зайняла в сучасній науці досить стійку позицію, ніколи не мала чіткої наукової аргументації й абсолютно не узгоджується з висновками ґрунтовних досліджень окремих оборонних об'єктів Поділля [298, 304, 309, 424]. За останні роки українською історико-архітектурною наукою отримані нові дані щодо історії фортифікацій Кам'янця-Подільського, Меджибожа, які свідчать про появу мурованих укріплень раніше другої половини XIII ст. [209, 310].
Найдавніші з досліджених мурованих укріплень на Поділлі виявлені в основі середньовічних фортифікацій Кам'янця-Подільського [49, 297, 302, 308, 310]. За даними архітектурної археології [308], в мурованих фортифікаціях Кам'янця була застосована концепція мисової оборони (мал. Б.1.). Ця ж концепція була реалізована в інших домонгольських подільських фортифікаціях. Зокрема, давнє муроване ядро Меджибізького замку, наближене в плані до трикутника, що займає закінчення мису, датується Є.Лопушинською, за даними архітектурно-археологічних досліджень, ХІІ - ХІІ ст. "Масштаб укріплень, що займали площу більш ніж 2000 кв. м., включаючи оборонні мури завтовшки 2,7 м та барбакан (8x10 м.) з надбрамною баштою, свідчить про те, що ми маємо справу аж ніяк не з зародковою фазою фортифікаційної школи" [209, c. 43]. Концепцію мурованого мисового укріплення демонструють давні ядра замків Жванця, Зінькова, Сатанова, Сутківців, Чорнокозинців, що сягають, ймовірно, монгольських часів. Цей висновок підкріплюється даними попередніх досліджень залишків замкових комплексів у Жванці, Зінькові, Сатанові, Сутківцях [46, 206, 252, 298, 304, 438, 439]. Отже, факт існування домонгольських мурованих укріплень на теренах сучасної Хмельниччини незаперечно доведений архітектурною археологією.
Якщо звернутися до писемних джерел, то найбільш давнім серед мурованих замків Хмельниччини є Меджибізький замковий комплекс [199, с. 207]. Згадка про Меджибіж (Межибоже, Межибожжя) під 1146 роком здобула підтвердження виявленими залишками фортечних споруд і археологічними знахідками, що сягають ХІІ - ХІІІ ст. [243, 414].
За часів політичної роздробленості Київської Русі землі сучасної Хмельниччини ввійшли до складу Галицько-Волинського князівства [322, с. 112]. Коли в 1240 р. під ударами орд Батия пав Київ, монголо-татарські завойовники рушили на захід і невдовзі вторглися на Поділля - так з тих часів почало називатися Пониззя. Було зруйновано більшість міст, знищено фортифікаційні укріплення в Ізяславі, Полонному, Меджибожі [415, c. 19].
По навалі Батия історична доля Пониззя тісніше сплітається з долею Галицько-Волинського князівства. Джерела свідчать про активну оборонну діяльність Данила Галицького, спрямовану на підготовку опору Золотій Орді, для чого він зміцнював старі та будував нові укріплення [199, с. 230 - 232]. З точки зору розглядуваної нами теми найголовнішим є те, що, за свідченням літописних джерел, вже через рік після зруйнування Меджибізької фортеці, за наказом князя