РОЗДІЛ 2
ПОЛІТИКА ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ ЩОДО ІНСТИТУЦІОНАЛІЗАЦІЇ ІНФОРМАЦІЙНОЇ СФЕРИ
Ставлення до свободи слова та засобів масової інформації є своєрідним
лакмусовим папірцем державної політики, якщо йдеться про її випробовування на
демократичність, на реальну підпорядкованість державної влади контролю
громадянського суспільства. З огляду на це, звернення до політологічного
аналізу нормативно-правових актів, що покликані визначати та регулювати
інформаційну сферу суспільного життя та пов’язані з нею питання діяльності
мас-медіа, дає можливість з’ясувати рівень і якість законодавчого забезпечення
таких політико-правових категорій, як свобода слова, рівність суб’єктів
інформаційного процесу, доступ громадян до інформації тощо.
Політичний аналіз законодавства, яким регулюються відносини у сфері мас-медіа,
надає, насамперед, можливість не тільки оцінити його юридично-правову складову,
а й дослідити питання виконання нормативно-правових приписів у ході здійснення
політичного процесу. Останній момент особливо важливий тим, що не завжди одне
лише існування навіть найпрогресивнішого законодавства здатне забезпечити
реальне впровадження й дотримання демократичних принципів функціонування влади.
Про це може яскраво свідчити зміст політичних процесів в Україні останнього
десятиріччя, який наповнений численними прикладами невиконання, порушення чи
ігнорування приписів Конституції України та інших нормативно-правових актів.
Дослідники цілком справедливо вважають, що одним із найважливіших питань, від
розв’язання якого залежали процеси розвитку демократичного суспільства, стало
оформлення правових рамочних умов діяльності преси, радіо і телебачення [179].
Досить активна правотворча робота органів державної влади в цьому напрямку мала
своїм наслідком створення розгалуженої правової бази. В результаті, Україна
отримала певну перевагу у можливостях демократизації інформаційної галузі у
порівнянні з іншими країнами СНД. Принаймні, якщо залишити поза увагою якісну
складову, вона займає перше місце на пострадянському просторі за кількістю
законів, присвячених мас-медіа та інформаційним процесам. Однак, на нашу думку,
значимість цього факту не є настільки суттєвою, щоб служити достатнім
аргументом в обґрунтуванні безумовної демократичної спрямованості державної
політики щодо мас-медіа. Принципові питання полягають в іншому – наскільки
повно, яким чином і для чого використовуються правові надбання; чи доцільно та
правомірно суб’єктам політики встановлювати контроль над ЗМІ шляхом
використання (або недотримання) нормативно-правових положень; чи не є численні
колізії законодавства свідомою спробою створити перешкоди у вільній реалізації
права на інформацію; наскільки повно відповідає українське законодавство
міжнародним та європейським стандартам свободи слова.
На наше переконання, будь-який нормативно-правовий акт, навіть найдосконаліший
з формально-юридичної точки зору, не є самодостатнім і самоцінним. Як правило,
про його ефективність, сильні сторони та недоліки свідчить правозастосовна
практика. Недотримання чи ігнорування закону здатні зводити нанівець увесь
закладений в ньому позитив настільки, наскільки бездумне його виконання. Тому,
при дослідженні еволюції взаємовідносин влади та медіа розкриття лише “букви
закону”, відособлене від одночасного дослідження політичної практики, не
спроможне повною мірою дати відповідь на питання про характер цих взаємин, їх
особливості в той чи інший проміжок часу, перспективи їхнього розвитку тощо.
При вивченні законодавчої бази цінні результати можна отримати також не лише
від розгляду самих нормативно-правових актів, а й від аналізу процесів їхнього
ініціювання, обговорення, прийняття та внесення змін. У такому випадку об’єктом
дослідження стають суб’єкти законотворення (наприклад, Верховна Рада України з
її профільними комітетами) та інші актори політичного процесу. Застосування
вказаного підходу дозволяє глибше зрозуміти залежність тих чи інших правових
норм від політичних обставин, в яких вони зароджувалися; простежувати вплив
змінних умов функціонування влади і медіа на еволюцію законодавства;
порівнювати відповідність процесів правотворення наявним реаліям та вимогам
часу. Наприклад, дослідники зазначають, що в проекті Закону “Про друковані ЗМІ
(пресу) в Україні” пропонувався шостий розділ, положення якого були націлені на
регулювання питань соціального захисту журналістів, зокрема, йшлося про виплату
компенсацій внаслідок загибелі чи травмування працівників ЗМІ. Однак уряд,
посилаючись на складну економічну ситуацію і хронічну нестачу коштів, наполіг
на знятті цього розділу і в остаточну, діючу редакцію закону він не був
включений [205, с. 272]. Звідси основним завданням цієї частини роботи стає не
стільки правовий, скільки політичний аналіз українського законодавства в
інформаційній сфері.
2.1. Політико-правові засади діяльності мас-медіа: проблеми та шляхи вирішення
Насамперед зазначимо, що за роки незалежності в Україні створено і досить вдало
функціонує об’ємне та розгалужене законодавство, яке визначає правові основи, а
також економічні, соціальні й організаційні аспекти діяльності засобів масової
інформації.
Національне законодавство України в інформаційній галузі складається передусім
із Конституції та цілої низки законів, які регулюють інформаційну сферу в
цілому. Це Закони України: “Про інформацію” від 2 жовтня 1992 р. [48]; “Про
порядок висвітлення діяльності органів державної влади та місцевого
самоврядування в Україні засобами масової інформації” від 23 вересня 1997 р.
[58]; “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист
журналістів” від 23 вересня
- Київ+380960830922