РОЗДІЛ 2. ІСТОРИЧНА НАУКА НА ІСТОРИЧНИХ ФАКУЛЬТЕТАХ ВИЩИХ ШКІЛ м. ХАРКОВА
У ПЕРШЕ ПОВОЄННЕ ДЕСЯТИЛІТТЯ (1945 – 1955 рр.)
Перемога Радянського Союзу у Великій Вітчизняній війні мала
всесвітньо-історичне значення. Вона викликала не тільки патріотичний підйом,
але й посилену увагу до історичної спадщини Радянського Союзу. Боротьба
ідеологій, яка ніколи не припинялася, розпалилася з новою силою. Це зумовило
підвищену увагу керівництва СРСР до питань суспільної теорії, до, як тоді
говорили, "її зв’язку з життям, із практикою соціалістичного будівництва,
дотримання принципів партійності у науці, літературі й мистецтві". Не випадково
літературу, мистецтво і суспільні науки у ті роки часто об’єднували одним
поняттям "ідеологічний фронт" [44, с. 7 та ін.].
Водночас був закономірним інтерес до історичного минулого, який особливо
посилився у повоєнні роки. Він свідчив про зростання національної
самосвідомості, гордість за нещодавно отриману велику перемогу, у котру всі
народи СРСР зробили свій внесок. Розглядаючи історичну науку як одну з
важливіших ланок свого "ідеологічного фронту", партійне керівництво вимагало,
щоб минуле висвітлювалось на основі суворого поєднання принципів "історизму й
партійності" [52, с. 379].
У перші післявоєнні роки керівництвом країни було вжито низки заходів, що були
покликані підвищити ефективність ідеологічної роботи, "щільніше пов’язати її з
життям". У другій половині 40-х – на початку 50-х рр. ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У
ухвалили серію постанов, скерованих на посилення ідеологічної роботи у сфері
суспільних наук. Значна частина передових статей журналів "Большевик",
"Більшовик України", "Вестник высшей школы" та ін. стосувалася питань
ідеологічної роботи. Так, у журналі "Большевик" можна було прочитати: "Якщо
говорити про найзагальніше завдання, яке стоїть тепер перед радянськими
вченими, що працюють в галузі суспільних наук, то воно у всебічному
закріпленні, зміцненні нашої воєнної, економічної, політичної і ідеологічної
перемоги над фашизмом" [9, с. 15].
Для пожвавлення ідеологічної роботи, підвищення творчої активності наукової
інтелігенції ЦК ВКП(б) обрав таку форму, як проведення дискусій з філософії
(1947 р.), генетики (1948 р.), мовознавства (1950 р.) і політичної економії
(1951 р.), з найбільш важливих, суттєвих питань науки і суспільного життя. У
національних республіках особлива увага приділялася боротьбі з виявленнями
"буржуазного націоналізму".
29 серпня 1947 року була ухвалена постанова ЦК КП(б)У "Про політичні помилки та
незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР" [53, с.
291-296]. У постанові давалась оцінка працям, котрі були створені провідними
науковцями та видані інститутом за 13 років – як у довоєнні роки, так і в роки
війни, зокрема: роботі загального характеру "Короткий курс історії України" за
редакцією С.М. Білоусова, К.Г. Гуслистого, М.Н. Петровського, М.І. Супруненка,
Ф.О. Ястребова; "Нарису історії України" за редакцією К.Г. Гуслистого, М.Л.
Славіна, Ф.О. Ястребова; першому тому "Історії України" за редакцією
М.Н. Петровського [52, с. 291]. ЦК КП(б)У вказував, що ці книги, "укладені в
антимарксистському дусі, містять в собі грубі політичні помилки і викривлення
буржуазно-націоналістичного характеру" [53, с. 291]. З таких звинувачень, як
правило, випливали "оргвисновки". У своїх спогадах харківський професор І.К.
Рибалка (1919-2002) писав, що цією постановою було нанесено прямий удар по
історичній науці [13, с. 95].
Як відомо, у кожну історичну епоху існує певний взаємозв’язок історії й
ідеології. Будь-яка ідеологія містить в собі історичний елемент, прагне
спиратися на історичний досвід. З іншого боку, кожне суспільство висуває до
історичної науки свої вимоги ідеологічного характеру, основні з яких зводяться
до охорони й зміцнення держави. Тому дослідник, будучи носієм конкретного
світогляду, не може, як правило, повністю уникнути ідеологічної спрямованості
своїх робіт.
Говорячи про історіографію радянського суспільства у 1945-1955 рр., необхідно
мати на увазі, що її розвиток відбувався в умовах культу особи Й.В. Сталіна,
який наклав серйозний відбиток на всі сторони життя науки.
Існують, принаймні, два основні погляди на стан історичної науки у
досліджуваний нами період, що заслуговують на увагу. Один із них висловлювався
та боронився радянськими дослідниками, які, насамперед, вказували на швидке
відродження історичних досліджень на визволених після війни територіях СРСР,
масштабну підготовку і перепідготовку кадрів, вирішення істориками тих завдань,
які перед ними ставили комуністична партія й держава. Другий погляд набув
широкого поширення у період занепаду СРСР, особливо після його розпаду. Він
зводиться до того, що політичний режим у повоєнні роки низкою ідеологічних
кампаній, по суті, призвів до розгрому історичної науки (подібного того, як це
було зроблено, наприклад, із генетикою). І перший, і другий погляди, на наше
переконання, хибують на однобічність і відповідають тій чи іншій
заангажованості її адептів. Істина, думається, лежить між цими твердженнями. У
реальному житті було й перше, й друге. Плідним може бути не пошук ще нових
аргументів на користь цих двох поглядів, а їх синтез, відмова від штучного
лакування або драматизації подій.
У другій половині 40-х років ХХ ст. світ вступив у добу гострої конфронтації,
коли боротьба ідеологій була основним стимулом усесвітнього протистояння. На
планеті почалась тривала смуга "холодної війни". Конфронтація проникла в
сутність суспільних систем. Якщо, наприклад, Й.В. Сталін та його оточення
замислили і
- Київ+380960830922