РОЗДІЛ 2
МЕХАНІЗМ ЗЛАМУ ТРАДИЦІЙНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЕТНОКУЛЬТУРИ В КІНЦІ 20-Х - НА ПОЧАТКУ 30-Х РОКІВ ХХ СТ.
2. 1. Причини та фактори зламу традиційної української етнокультури
Найсильнішим відбитком історичного процесу ХХ століття є злам історичної традиції. На рубежі 1920 - 1930 рр. радянська влада розпочала наступ проти українського народу, його мови і культури, джерелом яких протягом століть було українське селянство. Починаючи з 1928 р. примусова продрозкладка, що мала на меті виконання "твердого завдання" хлібозаготівельного плану - стала початком активної руйнації традиційного способу життя кожної селянської родини. За невиконання такого завдання до селян застосовували репресії, забирали худобу, реманент, зерно, ужиткові речі, господарські будівлі, карали, заарештовували, репресували.
Наступним кроком стала, оголошена на листопадовому пленумі ЦК ВКП(б) в 1929 році180, суцільна колективізація: утворення ТСОЗів (товариств спільного обробітку землі); масова організація колгоспів, переважно із бідняцьких господарств і експропріація заможних господарів, яких більшовики називали куркулями. В 1929 р. Раднарком УРСР прийняв постанову, в якій зазначалися ознаки "куркульських господарств". Це - систематичне вживання найманої праці, присутність у господарстві млина, олійниці, круподерні, просорушки, вовночухральні, шаповальні, теркового закладу, сушарні, шкіряного заводу, цегельні, вітряка, або водяного млина, що стало початком нищення індивідуальних господарств та кустарів. Наступними ознаками були: торгівельна діяльність, лихварство, комерційна діяльність та інші нетрудові прибутки, до яких відносилися і служники релігійних культів181, що означало проголошення наступу на релігію.
Переважна більшість селян не сприймали колективізації і опирались їй (різали худобу, продавали і псували реманент). Радикальне реформування сільськогосподарських традицій було для них нестерпним і викликало активний опір політиці радянської влади. Але посилення терору, показові розправи над окремими селянами, суди над партійцями, що відмовлялися від участі у репресії односельчан - все це паралізувало волю до будь-яких спротивів182. Для ослаблення опору, тоталітарна влада завбачливо розподілила селян на куркулів, середняків і бідняків і зіткнула ці групи між собою. Частина штучно розшарованого селянства підштовхувалася на злочинні дії проти іншої частини, щоб руками самих селян довести село до самознищення, знекровлення і нівелювання183.
Посиленням репресій на селі стало рішення політбюро щодо складання списків куркульських господарств для виселення їх за межі України, які виступили проти колективізації, яка супроводжувалася цілим комплексом репресивно-каральних дій: розкуркуленням, конфіскацією майна, арештами, ув'язненням, розстрілами.
Розкуркулення було найбільш жорстокою акцією у проведенні колективізації. До нього залучалися уповноважені з НКВД, "двадцятип'ятитисячники" - робітники-комуністи прислані з районів: "здебільшого це були росіяни (комсомольці, солдати, молодші командири), які пройшли спеціальні курси для проведення колективізації. Також їм доручалося керувати новоствореними колгоспами, хоча більшість з них не мала жодного уявлення, як вести сільське господарство184."
А, згідно постанови прийнятої 23 січня 1930 року ЦК КП(б)У "Про заходи проти куркульства"185, яка передбачала 2-3 тижневу підготовчу роботу по розкуркуленню, залучалося і місцеве (сільське) керівництво та активісти із числа незаможних селян. Першими розкуркулювали заможних і працьовитих господарів. Вони проходили у формі якнайбільшої показовості, масовості. Залучалася найбільша кількість бідного селянства, проводилося офіційне відбирання усіх засобів виробництва у заможних селян і передача їх біднякам. Таким чином заохочуючи до розкуркулення.
Конфісковуючи все майно, родину силоміць викидали з власної хати: "Забирали хазяїв і відправляли на Соловки, звідти ні один не повернувся. Їхніх дітей викидали сонних на сніг, як цуценят, а хати забирали186".
Селяни не мали права брати розкуркулених односельчан до себе до хати, інакше ризикували теж бути розкуркуленими. Ці нестерпні умови завдавали непоправної шкоди таким прадавнім рисам українського селянства, як гостинність, людяність, взаємодопомога тощо.
Розкуркулених українських селян, винних у тому, що шляхом важкої праці забезпечили собі заможне життя, з тавром "куркулі", відправляли на заслання, звідки повернення уже не було187. Жителька Черкащини, розповідає: "Батька і матір вислали в Нижній Тигіл, там вони і повмирали188". Такі випадки були типовим явищем. Відомості, які є в історіографії про кількість розкуркулених в УСРР досить суперечливі, однак, наведемо кілька даних. За даними, які наводилися С. Косіором у першій половині 1930 року, кількість розкуркулених по 450 районах (із 583 по всій Україні) на той час становила 90 тис. селянських господарств189. На 10 грудня цього ж року у довідці Особливого відділу ОГПУ вказана кількість розкуркулених по всій УСРР - 70 407 селянських господарств, кількість виселених за межі республіки - 31 593 сім'ї190. Отже, можна зробити висновок, що розкуркулення та виселення масово відбулося у першій половині 1930 року. Однак, воно й надалі не зупинялося. Дані про кількість розкуркулених, які наводив П.Постишев на ХХІІ з'їзді КП(б)У в січні 1934 року, перевищують попередні у два рази - близько 200 тис. господарств191. Насправді реальна кількість знищених селянських господарств набагато перевищує наведені офіційні статистичні дані. Всупереч безпосередньому збільшенню господарств, що відбувалося до 1927 року, їх кількість між 1928 і 1931 роком знизилася на 352 тис. дворів192.
Згодом, в домівки виселених сімей завозили тисячі переселенців з областей Росії та Білорусії. За підрахунками історика В. Сергійчука в Одеську область переселено 6500 сімей, в Дніпропетровську - 6500, в Донецьку - 3500 і в Харківську 4500193. Отже, за 1933 рік українські села заселили