РОЗДІЛ 2
Пробудження суспільної уваги до пам'яток історії та культури Харківщини (початок - середина ХІХ ст.)
2.1. Заходи органів державної влади та церкви з охорони й використання пам'яток історії та культури
Охорона пам'яток в Україні протягом століть здійснювалася здебільшого з релігійних чи практичних мотивів. Саме життя змушувало можновладців відбудовувати фортеці та замки, підтримувати палаци й маєтки. Відомі численні приклади, коли князі, гетьмани і просто заможні люди робили значні пожертви на церкви й монастирі [562, с. 260; 181, с. 30]. Внески на поновлення та відбудови храмів робили й віруючі з простолюду. Траплялося, що переселенці, які йшли в ХVІІ ст. "на слободи", перевозили з собою не лише ікони, дзвони, церковне начиння, але й дерев'яні храми [216, с. 53; 539; 524, с. 2].
Уже в другій половині ХVІІІ ст. на Слобожанщині народні уявлення про необхідність збереження храмів як релігійних і громадських осередків суперечили причинам діяльності держави в цьому напрямку. Якщо народні уявлення базувалися на давніх звичаєвих основах життя, то державна політика виходила з мотивів централізації та максимального контролю всіх проявів суспільної діяльності. Піднесені до неба, суголосні оточуючій природі, зведені на відкритих ділянках українські церкви були ніби символами народного духу, місцями здійснення богослужінь і вирішення громадами важливих суспільних питань. Централізована бюрократично-поміщицька держава потребувала інших храмів.
Низка розпоряджень щодо збереження пам'яток у Російській імперії була видана ще впродовж ХVІІІ ст. Але ці розпорядження мали випадковий, безсистемний характер. Поняттю "пам'ятка історії та культури" відповідали нечіткі визначення "что зело старо и необыкновенно", "куриозные вещи" [169, с. 101].
Указ Синоду від 19 липня 1759 р. вимагав складання й надсилання планів монастирів і церков для передачі їх до Академії наук [181, с. 38]. У 1771 р., за царювання Катерини II, було наказано складати описи монастирського та церковного майна [279, с. 5]. Ці накази свідчили не про пам'яткоохоронну політику держави, а, швидше, про прагнення контролювати заможні та впливові осередки релігійного та культурного життя, якими були монастирі. У 1787-88 рр. прокотилася хвиля закриття майже всіх монастирів Слобідської України у зв'язку з секуляризацією церковних маєтностей [244, вып. 7, с. 157]. Монастирські спорудження використовувалися нерідко не за призначенням, занепадали та руйнувалися.
Зміни в культурному житті, занепад традицій України йшли вслід за політичними подіями, пов'язаними зі скасуванням козацького устрою. В 1765 р. була утворена Слобідсько-Українська губернія, в 1780 р. Харків став адміністративним центром намісництва. В 1796 р. Слобідсько-Українська губернія була відновлена, 1835 р. перейменована на Харківську. Представниками самодержавної влади в утворених на території колишніх українських козацьких автономій губерніях були губернатори. Їм підпорядковувалися майже всі губернські установи. Губернатори призначалися імператором і підлягали йому та Сенату. Водночас із початку ХІХ ст. губернатори залежали від міністра внутрішніх справ [143, с. 10]. Губернатор був головою губернського правління, яке підпорядковувалося Сенату.
Органи церковного управління діяли у відповідності до вимог державної влади. Православна церква була офіційною в Російський імперії [551, с. 7]. Ще в 1721 р. було засновано Синод. Обер-прокурор Синоду доповідав про церковні справи монархові. Харківська (Слобідсько-Українська) єпархія виникла в 1799 р. [61, с. 180]. З 1800 р. діяла Харківська духовна консисторія - апарат Слобідсько-Українського єпископа. В 1836 р. вона отримала назву "Духовна консисторія єпископа Харківського й Охтирського". Консисторія підпорядковувалася Синодові, відала церквами та монастирями. До 60-х рр. XIX ст. у віданні консисторії перебували повітові духовні правління, а пізніше - окружні благочинія [159, с. 122].
Законодавство Російської імперії другої половини ХVІІІ - першої третини XIX ст. підпорядковувало будівництво вимогам держави. Централізаторські вимоги послабилися в другій третині XIX ст., але їхній вплив ще був довго відчутним [111, с. 226]. Це безпосередньо відображалося на діях представників державної влади та церкви щодо пам'яток архітектури. В 1801 р. було видано указ Синоду про дозвіл будувати лише кам'яні церкви. В 1826 р. було видано урядовий указ "Про правила на майбутній час для споруджень церков", за яким будівництво та ремонт храмів мали здійснюватися лише за проектами, затвердженими в консисторіях і будівельних відділах Міністерства внутрішніх справ [311, с. 62]. Заборона будувати дерев'яні церкви зашкодила розвиткові народної архітектури. Протягом XIX ст. старі храми занепадали, руйнувалися чи перебудовувалися.
На початку XIX ст. мешканці слободи Долгінької прохали дозволу у Слобідсько-Українського та Харківського єпископа Христофора покрити залізом приходську ветху дерев'яну церкву. Але Христофор вирішив "наказати протоієрею Погорлевському, з'їздивши до села Долгінького, запитати тамтешніх мешканців, чи не забажають вибудувати кам'яну без зайвої архітектури церкву, а оту дерев'яну використати на випалювання цегли" [244, вып. 7, с. 217-218]. Водночас у роки єпископства Христофора було капітально відремонтовано деякі кам'яні храми.
На початку XIX ст. на Харківщині не вживалися ніякі заходи для збереження пам'яток, якщо цього не вимагали практичні чи релігійні потреби. Так, Харківська фортеця все більше занепадала, її залишки були зайняті крамничками. Коли 1805 р. стіни валу з-за бурі обвалилися, губернатор І.І. Бахтін наказав розібрати руїни до підмурків. Це викликало протест університетського начальства, оскільки будівлі навчального закладу знаходилися над валом. Тому в 1806 р. губернатор рекомендував міському голові А. Анікеєву при розбиранні стіни під валом "залишати її на цілі три аршини заввишки від підошви цілою" [508, с. 88-89]. Окремі частини підземних ход