Ви є тут

Людський вимір у сучасному концепті соціального прогресу (філософсько-історичний аналіз)

Автор: 
Прудникова Олена Вікторівна
Тип роботи: 
Дис. канд. наук
Рік: 
2007
Артикул:
0407U003386
129 грн
Додати в кошик

Вміст

РОЗДІЛ II
АНТРОПОЛОГІЧНІ ВИМІРИ СУЧАСНОГО КОНЦЕПТУ СОЦІАЛЬНОГО ПРОГРЕСУ
2.1. Теоретичне обґрунтування парадигми сучасного концепту соціального прогресу
Однією з основних функцій філософії як науки є осмислення та оцінка не тільки
соціальної дійсності, а й взаємодії людини і суспільства з навколишнім
природним середовищем. Взагалі, Тейяр де Шарден підкреслював, що людина – не
лише „думаючий центр”, а й „центр перспективи”. Великий учений розглядав
здатність „занурюватися у майбутнє” як одну з фундаментальних ознак феномена
особистості. На підставі знань про суспільство філософи намагаються передбачати
тенденції його розвитку в майбутньому (авторка розглянула деякі аспекти
проблеми в статтях „Майбутнє як соціально-філософська проблема” [212]
„Синергетика як нова методологія прогнозування майбутнього” [210]). В ряду
найбільш актуальних питань, що цікавлять учених сучасності, стоїть питання
перспективи розвитку системи “суспільство – природа” як соціально-екологічної
системи. Яким буде третє тисячоліття, багато в чому залежить від розв’язання
тих гострих глобальних проблем, які не тільки ведуть до зниження компенсаторних
і адаптивних можливостей природи, а й ставлять людство перед небезпекою
самознищення.
Здавна вважалося, що людина – це найвища цінність і соціального, і природного
розвитку. Зведення в абсолют її права на життя (воно знайшло своє вираження в
парадигмі людської виключності) привело до того, що право всіх інших живих
організмів на Землі стало другорядним за значущістю. Соціально-економічні
структури та політичний устрій людського суспільства оцінювалися з погляду
реалізації або порушення прав людини, в основному щодо задоволення її
матеріальних потреб. Природне ж середовище розглядалося як територія, історично
або політично закріплена за певними націями або народом. В перебігу
суспільно-історичного процесу це призводило до постійного виникнення протиріч,
розв’язання яких здійснювалося, як правило, силовим шляхом. Можливість втратити
життя внаслідок війни, терору, політичних, національних або інших конфліктів
завжди була набагато реальнішою, ніж скорочення його тривалості через
забруднення біосфери.
У результаті цього тривале протистояння людини природі зумовило закріплення
почуття її незалежності від об’єктивних природних процесів на Землі. Штучне
середовище, створене машинною цивілізацією, підтримувало це відчуття до тієї
пори, доки масштаби її взаємодії із природним середовищем були порівнянні із
природними адаптаційними процесами. Однак умови функціонування людського
суспільства такі, що природне середовище не тільки виявляється повністю
включеним в його процеси, а й впливає на перебіг цих процесів механізмами
зворотного зв’язку, що працюють за об’єктивними природними законами.
У теперішній час із надр землі щорічно витягається 100 млрд. тонн руди, палива,
будівельних матеріалів, у тому числі 4 млрд. тонн нафти та природного газу, 2
млрд. тонн вугілля. На полях розсіюється 92 млн. тонн мінеральних добрив і 2
млн. тонн отрутних хімікатів. В атмосферу викидається понад 200 млн. тонн
оксиду вуглецю, 50 млн. тонн вуглеводнів, 146 млн. тонн діоксиду сірки, 53 млн.
тонн оксидів азоту, 250 млн. тонн пилу. У водойми скидається 32 млрд.
кубометрів неочищених вод. У Світовий океан щорічно потрапляє до 10 млн. тонн
нафти. Щорічно стають непридатними для землеробства 6-7 млн. га ґрунтів.
Демографічні процеси, парниковий ефект, ерозія ґрунту, скорочення озонового
шару, загибель багатьох видів тварин і рослин, техногенні аварії крок за кроком
неухильно ведуть до екологічної катастрофи, що може викликати зникнення Homo
Sapiens як біологічного виду. Все це, безсумнівно, вимагає коректування дій
людства, оскільки багато змін у навколишньому природному середовищу вже стали
незворотними.
Високий ризик виникнення екологічної кризи, викликаної у першу чергу низьким
ступенем розвиненості екологічної свідомості людини та недостатнім рівнем
екологічної культури населення, необхідність осмислення і розв’язання саме
екологічних проблем суспільства на сьогодні є загальновизнаними. Це
підтверджують результати соціологічних опитувань населення нашої планети. Однак
суспільне визнання наявності тієї або іншої проблеми є недостатнім для її
зняття – мають існувати й певний інтерес до її якнайшвидшого розв’язання,
виражена усвідомлена потреба в цьому. Тільки тоді людина у своїх діях і
рішеннях постійно орієнтуватиметься на збереження природного середовища свого
перебування. Першочерговість, домінуюча цінність, насамперед, природоохоронних
і природовідтворюючих заходів у системі життєдіяльності суспільства ще далекі
від стану усвідомленої, гостро необхідної потреби, приховані в тайниках
людської свідомості і не управляють реально її діяльністю.
З погляду ставлення до природи, суспільний розвиток відбувається спонтанно,
відсутня його спрямованість на досягнення конкретної мети. Така відсутність
чітко позначеної, обґрунтованої спільним інтересом і усвідомленої мети розвитку
суспільства і людини приведе до протиріччя та незбалансованості більш часткових
цілей у розвитку підсистем суспільства (економічної, соціальної, політичної та
духовної), які стають іноді навіть такими, що взаємно виключають одна одну.
Відповідно, протиріччя, що не можуть бути розв’язаними, виникають і в системі
інтересів та прагнень кожної окремої людини, оскільки їй не вистачає
об’єднуючого “стрижня”, що створює загальну спрямованість розвитку. Відсутність
“стрижня” формує в людині неясну й неповну картину світу, позбавляє її
розуміння спрямованості та цілей розвитку суспільства. Це дозволяє зробити
вис