РОЗДІЛ 2
РОЗВИТОК ТРАНСКОРДОННОГО СПІВРОБІТНИЦТВА ЯК КАТАЛІЗАТОРА РЕГІОНАЛЬНОЇ
ІНТЕГРАЦІЇ В ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНІЙ ЄВРОПІ
2.1. Вивчення транскордонного співробітництва у вітчизняній та зарубіжній
науковій літературі
Сучасна Європа характеризується високим рівнем інтеграційних процесів, як в
економічній, політичній, так і у військовій сфері. Цей процес пояснюється
необхідністю об’єднання спільних зусиль для створення міцного і стабільного
блоку держав, оскільки Європа була центром двох світових воєн і була поділена
між країнами-переможцями, а саме, США і СРСР.
Після другої світової війни Європа еволюціонувала як автономний регіон
міжнародної політики, який характеризується ліберальними демократичними формами
управління і ринковою економікою з високим рівнем соціального забезпечення.
Післявоєнний поділ Європи привів до створення дуже різних економічних,
політичних і соціальних систем у двох її частинах [7, с.21].
З середини XX століття на всій території Західної Європи вперше почався й
інтенсивно продовжується процес інтеграції – процес зрощення національних
економічних, соціальних, правових та інституційних систем. У кінці XX сторіччя
в цьому процесі акценти зсунулися у бік регіональних аспектів міжнародної
інтеграції. У 80-х роках регіональна політика Західної Європи стала важливим
самостійним компонентом нового напрямку інтеграційної політики – утворення так
званої “Європи регіонів”. Найвагомішим для розвитку регіональної і
субрегіональної інтеграції в новій Європі стала співпраця між прикордонними
регіонами.
Прикордонні території мають специфічні фундаментальні якості в інтеграційному
процесі – бар’єрність і контактність, завдяки яким вони (разом з функцією
переходу від одного народногосподарського комплексу до іншого) забезпечують їх
взаємну адаптацію. Під впливом інтеграційних процесів бар’єрні функції кордонів
переносяться на зовнішні кордоні інтеграційних утворень. Внутрішні кордони в
межах ЄС стають прозорими, що дає можливість вільного спілкування як
прикордонних, так і загальнодержавних громад.
У відносинах між країнами ЄС ліквідовуються прикордонні бар’єри для руху
товарів, капіталу, робочої сили, уніфікується нормативна правова база
господарської діяльності [121, с.66].
Сучасні наукові підходи дослідження регіональної політичної інтеграції почали
формуватися на початку 50-х років XX сторіччя. Їх поява і розвиток пов’язані із
спробою західних вчених усвідомити характер політичних процесів, які почалися в
Західній Європі після створення Європейського об’єднання вугілля і сталі. Саме
в цей період з приватної сфери в публічну переміщуються економічні й соціальні
надії європейців, які безпосередньо були пов’язані із забезпеченням певних
стандартів життя. У своїй суті ці вимоги є егалітарними і у разі їх ігнорування
могли привести до соціально-політичних змін держави як інституту ієрархічного
соціального устрою. Якоюсь мірою ідея регіональної інтеграції давала можливість
відродити репутацію ієрархії в очах егалітарно налаштованого народу у випадку,
якщо ієрархічна культура мала б політичну форму, що відрізняється від
національної державності – форму європейської федерації [162, с.80].
Поглиблення інтеграції ставить питання, в якому напрямі здійснюється розвиток
політичних інституційних структур суспільства на місцевому і регіональному
рівнях. Регіональні політичні процеси стають певною формою структурної
модернізації, сприяють появі різних проектів розвитку, утвердженню нової еліти,
яка зобов’язана здійснити регіональні перетворення [162, с.86].
Багато політиків і вчених часто виносять на обговорення питання про те, що ж
таке регіональна інтеграція: оформлення наднаціональної держави або міжнародний
режим? І те, і інше, вважає англійський фахівець Саймон Булмер. Він підкреслює,
що хоча більшість авторів як і раніше уникає говорити про це вголос, фактично
Європейський Союз цілком можливо порівняти сьогодні з національною державою,
що, на його думку, дозволяє одночасно спиратися в дослідженнях і на модель
національної інтеграції, і на категорії науки про міжнародні відносини. Щоб
логічно об’єднати одне з іншим, Булмер висуває власну концепцію владних
режимів: “... пропонований тут підхід полягає в тому, щоб поглянути на владні
структури, знайомі дослідникам міжнародних відносин і національної політики.
Почавши з цього, можна подолати інтелектуальний апартеїд, що виникає з
існуючого в політологічній дисципліні розмежування на внутрішньополітичну і
міжнародну політичну сфери” [195, с.355].
Застосування такої концепції дійсно може дати картину того, що одночасно
відбувається в політиці об’єднаної Європи на різних рівнях. Структури
управління на інтеграційному і національному рівні можуть також бути
проаналізовані в їх функціонуванні та розвитку. Проте при цьому, у свою чергу,
повисає в повітрі питання, хто ж дійові особи цієї складної багаторівневої гри,
хто ці структури пожвавлює і спонукає до руху.
Проблема взаємин структури й агента в політичній дії, в тому числі стосовно
Європейського Союзу, розроблялася останніми роками американським вченим
А.Вендтом. “Аналіз дії, - пише Вендт, - вимагає хоча б приблизного розуміння
конкретних соціальних взаємостосунків, в які поміщені дійові особи – точно
також, як аналіз соціальних структур певного розуміння природи акторів, чиї
взаємостосунки складають соціальний контекст”.
Для самого Вендта як і раніше немає сумнівів в тому, що головними, якщо не
єдиними, активними учасниками політичної гри в європейській регіональній
інтеграції все ж таки залишаються національні держави, що входять до ЄС. При
цьому він вважає, що к
- Київ+380960830922