РОЗДІЛ 2
СЮЖЕТИ Й ОБРАЗИ В ОПОВІДАННЯХ МЕРІ ШЕЛЛІ
2.1. Концепція і тема кохання: своєрідність художньої інтерпретації
…is not a poet an incarnation of the very essence of Love?
M.Shelley. Love of the Poets
Love rules the courts, the camp, the grove
And men below, and saints above,
And love is heaven, and heaven is love
W.Scott. Lay of the Last Minstrel
Типологічність оповідань М.Шеллі на сюжетно-тематичному рівні дозволяє
диференціювати „малу” прозу, виділяючи такі, начебто домінуючі, теми: історичні
оповідання, філософські притчі, фантастичні оповідання, оповідання про кохання.
Останній тематичний різновид оповідань визначений літературознавцями як “love
story”, яка „офіційно” утвердилась у літературі тільки в середині ХІХ ст. “Love
story” М.Шеллі багато в чому попередили появу оповідань такого тематичного
різновиду, які стали популярними в другій половині ХІХ ст. До “love story” у
„малій” прозі М.Шеллі Ч.Робінсон відносить такі оповідання автора
„Франкенштейна”: „Випробування кохання”, розглянуте раніше, „Наречена сучасної
Італії”, „Фальшива рима”. А Д.Сазерленд у книзі “English Love Stories”
намагається навіть визначити сутність цього різновиду оповідання: „...якщо
кохання – основна тема оповідань, то, безумовно, це оповідання про кохання”
(“…take love as their (stories’) subject – in that sense, they are love
stories”) [255, с. 10]. Як бачимо, основною ознакою жанру “love story”, у
розумінні дослідника, є сама тема кохання в усіх його проявах. І Ч.Робінсон
[240], і Д.Сазерленд [255] диференціюють оповідання М.Шеллі „Випробування
кохання” як “love story”, базуючись у першу чергу на його тематичному змісті.
Вважаємо, що таке трактування не зовсім точне. Подібні теми можуть цілком
співвідноситися з різною жанровою формою втілення.
І все ж, безумовно, тема кохання, любовних стосунків людей складає головну
проблематику, колізію майже всіх оповідань М.Шеллі. І це, як нам здається, не
випадково: тема кохання мала в романтичній літературі, зокрема в англійській,
величезний метафорико-символічний потенціал, здатний увібрати в себе найбільш
суттєві проблеми буття.
Формування романтичного ідеалу кохання нерозривно пов’язане з пошуками
абсолюту. Цим пошукам у першу чергу відповідають такі вимоги до кохання, як
„досконалість почуттів, піднесеність духовної любові, відданість узам дружби”
[58, с. 154]. Хоча, за слушним зауваженням Ф.Л.Біті, романтична концепція
кохання не оригінальна, „...її джерела ми знаходимо ще в літературі епохи
Відродження” [206, с. ХIV].
Важливою особливістю трактування кохання в романтичній естетиці є сам
метафоричний характер романтичних визначень кохання, пронизаний художньою
образністю. Пояснення цьому криється в принципово- універсальній установці,
коли будь-яке конкретно-предметне визначення виявлялось неприйнятним, оскільки
воно визначало деякі межі, а отже, надавало завершеності тому, що, в розумінні
романтиків, безмежне й нескінченне. Така установка діяла не лише у сфері
естетичних суджень, але і в художній творчості романтиків.
Універсалізм розуміння кохання втілений у романтизмі і на онтологічному, і на
гносеологічному рівнях. „Кохання – це могутнє тяжіння до всього, що нас оточує”
[197, с. 348], – вважав П.Б.Шеллі. Тема зміни світу за допомогою любові набуває
переконливості у романтиків, знаки цього перетворення стають своєрідним
індикатором великого почуття: „подібно до мистецтва, любов була для них
основною силою, що править всесвітом” [55, с. 136]. Романтичне розуміння
кохання П.Б.Шеллі пов’язував з ототожненням любові й життя: „Що таке любов?
Запитай у того, хто живе, що таке життя. Запитай у того, хто молиться, що таке
Бог; це – узи й таїнство, яке пов’язує людину не тільки з людиною, а й з усім
живим” [197, с. 348].
Про унікальність романтичного розуміння кохання писав в одній із своїх ранніх
праць В.М.Жирмунський: „У романтичній любові поєднуються романтичне вчення про
сутність життя і його призначення, містична онтологія й етика. Кохання у
романтиків – це містичне пізнання сутності життя...” [69, с. 18].
Завдяки розробці романтичною естетичною думкою ідеї індивідуальності та
яскравій своєрідності творчого письма самих романтиків любовна риторика
романтизму створила, за спостереженням А.Махова, цілу галерею „автопортретів
закоханих”, жанрово й стилістично різноманітних. Так, любовне „Я” П.Б.Шеллі –
поєднання романтичної туги з тремтливою радістю любовного пориву, у Байрона –
фатально-трагедійного з екзистенціально-філософським осмисленням концепції
кохання. Зовсім інше любовне „Я” М.Шеллі в „малій” прозі: байронівське
філософсько-трагедійне начало, втілене в романах, тут дивовижним чином
поєднується із дидактико-проповідницькими мотивами, доповненими
сентиментальними відтінками: „...кохання, краса, щастя ..., давайте спробуємо
дослідити все це й дізнатися, що ж таке кохання. Так багато в цьому світі того,
що приносить задоволення й радість нашим душам, що дано природою, але заплутане
людиною” (“…love, beauty, happiness…let us analyze them, and learn what Love
is. There is much in the world afforded by nature and contrived by man, to
yield satisfaction and enjoyment to our senses and our physical wants”); „яке
це диво – любов, це найкраща з пристрастей, дух любові найсильніший у
піднесених і тонких натурах” (“…this miracle is left for the affections, the
best form of affection, the spirit of Love, most powerful in the best and most
delicate natures…”) [259, c. 365-366].
Письменниці притаманна певна близькість ідеї жертовності в коханні, про яку
нагадував Шлегель („у коханні кожен із партнерів не тільки охоплений бажанням,
а й
- Київ+380960830922