РОЗДІЛ 2
ДИПЛОМАТИЧНИЙ АСПЕКТ “ГАЛИЦЬКОГО ПИТАННЯ”
2.1. Галичина як об’єкт зовнішньої політики царизму в контексті міжнародних
відносин 1900 – 1909 рр.
Початок ХХ ст. став часом великих політичних, соціально-економічних,
національних потрясінь в Російській імперії. Монархія вступала в стадію
індустріального суспільства не завдяки, а всупереч тим історичним передумовам,
що склались напередодні. Сучасна російська історіографія характеризує розвиток
початку 1900-х рр. як процес “наздоганяючої” модернізації, викликаної
намаганнями не допустити великого відставання від капіталістичних країн світу
(Великобританії, США, Німеччини, Франції) у військово-економічній сфері,
включитись в світову економічну систему, щоб відстоювати свої національні
інтереси. Під національними інтересами “великих держав” у той період розумілась
боротьба – політична, економічна, дипломатична, ідеологічна – за колоніальний
перерозподіл світу, за сфери впливу на ті регіони, де пряме військове втручання
не завжди мало користь, а економічний контроль давав більш вигідне
співробітництво, побудоване за схемою експлуатації метрополіями ресурсів своїх
напівколоній. На думку дослідника А.Улуняна, в ХІХ ст. базою для геополітичного
об’єднання була єдність політичного режиму коаліції, а у ХХ ст. головною
єднальною ідеєю виступила згода учасників на попередньо обумовлений розподіл
світу відповідно до національних інтересів та у зв’язку із загрозою як
територіальних, так і зовнішньополітичних стратегічних втрат [370, c.110; 467,
с. 188].
Галичина виступала, очевидно, не сферою економічних інтересів Російської
монархії, тому що на першому місці для неї були геостратегічні міркування.
Будь-яка криза, пов’язана із загостренням ситуації на Балканах одразу ж
відображалась на прикордонні держави, відповідно українські землі ставали зоною
потенційної агресії. З огляду на географічні умови для Росії окупація цих
територій була необхідна, щоб забезпечити собі вигідний оборонний редут проти
Австрії та Німеччини, тому що “віденське Закарпаття” ніби клином врізалось з
південного заходу в територіальні межі євроазіатської імперії [430, c.109].
Край виступав предметом торгу між європейськими наддержавами –
Австро-Угорщиною, Німеччиною, Росією. Українські території австро-німецький
блок, наприклад, хотів перетворити на плацдарм для поступового просування вглиб
східного сусіда. Крім того, на початку ХХ ст. Галичина стала відігравати роль
природного посередника між сходом і заходом, північчю і півднем Європи. “Коли в
недалекому майбутньому великі міста передньої Азії будуть поєднані рейковими
шляхами із залізничною сіткою Європи, тоді значення Галичини ще більше зросте,
тому що тут… буде знаходитись головний єднальний вузол між азійським сходом і
західним світом” [430, с.103].
Територіально-політичний розподіл світу практично до початку ХХ ст. був
завершений, що породжувало новий виток конфліктів на підставі боротьби за
перерозподіл вже поділеного. У цей час військова сила вимірювалась не тільки
чисельністю армії і техніки. Могутність визначалась економічним потенціалом.
Для успішного суперництва на суходолі і на морі Росії не вистачало ні
фінансових засобів, ні виробничих потужностей. Німеччина та Австро-Угорщина на
випадок війни могли зосередити свої сили на кордонах вдвічі швидше Росії, що
давало їм серйозну перевагу [367, с.42]. Німецький вчений Д.Гаєр розглядає
зовнішню політику царизму або як наслідок тиску ідеології націоналізму, або як
устремління політичної еліти до міжнародного престижу, тому що “економікою не
можна пояснити природу і поведінку російського імперіалізму” [439, с. 229-230].
Зовнішня політика була своєрідним компенсаторним механізмом економічної
слабкості Росії. Причому націоналізм, на його думку, відігравав чи не
визначальну роль (на відміну від економічних, фінансових та інших
“раціональних” мотивів) у виробленні політичної стратегії царської
адміністрації. Водночас ідеологія націоналізму була єдиним засобом для
російського імперіалізму зняти страх перед внутрішнім безладдям, революцією і
кризою. Вершиною її розвитку історик вважає роботу М.Данилевського “Біблія
панславізму” [439, с. 229-231]. Це підводить нас до розуміння того, що поняття
“націоналізм” та “панславізм” були майже злитими у свідомості еліти. Ідеологія
націоналізму стала основою у процесах становлення індустріального суспільства
та завершення самоорганізації держав-націй в Європі. Вона обумовлювала політику
національної окремішності, саме національним знаменом, національними інтересами
прикривались вимоги фінансово-промислових кіл, торговельного капіталу
економічної та політичної експансії на міжнародній арені, чи це були німецькі
вимоги на “місце під сонцем” у світі та “життєвого простору” в Європі, чи
англійські претензії на морську і колоніальну гегемонію. Німецький пангерманізм
і французький реваншизм, англійська імперська доктрина, російський панславізм
відігравали свою роль в розрізненні народів, у створенні образу “зовнішнього
ворога”. Хоча на думку американського вченого М.Малі, ідеологія в експансії
держав початку ХХ ст. була другорядною порівняно з геополітичними інтересами
[392, c.331]. Націонал-імперіалістична пропаганда накладала відбиток на т.зв.
“національне питання” в Європі, що створювало дестабілізуючий вплив на
континенті [367, с.12].
Дослідник Є.Сергєєв наводить переконливі докази того, що серед російської
правлячої еліти домінувала стара консервативна партія (переважно військові),
яка не приховувала своїх експансіоністських планів на початку ХХ ст.
Прогресуюче ослаблення Ав
- Київ+380960830922