РОЗДІЛ IIІ
СИСТЕМА ПЕРСОНАЖІВ В ОПОВІДАННЯХ В. ВИННИЧЕНКА
ЯК ДИСОЦІЙОВАНА ПРОЕКЦІЯ СУБ’ЄКТИВНИХ ПСИХІЧНИХ ЗМІСТІВ
3.1. Портрети в жанрі натюрморту та пейзажі анфас: співвідношення "я" – "інший"
"Всі пластичні та живописні цінності: барви, тони, форми, лінії, образи, жести,
пози, обличчя та ін. – будуть розподілені між предметним світом і світом інших
людей, я ж увійду в нього як невидимий носій забарвлюючих цей світ
емоційно-вольових тонів, що виходять із моєї єдиної активної ціннісної позиції,
зайнятої мною в цьому світі [5, с. 86]", – пише М. Бахтін. Цитоване
висловлювання стосується реального життя, як воно уявляється людиною: вона не
бачить себе як зовнішній образ, а лише відчуває – як своє внутрішнє "я", тоді
як решту світу предметних реалій та інших людей сприймає "наочно". І йдеться не
про гносеологічний процес із його суб’єктом та об’єктами пізнання, але про
онтологічну даність опозиції "я" та "інший" і її наслідки для естетичної
діяльності: неможливо пережити щось естетично, лишаючись у його межах, потрібно
зайняти позицію "чужого". Це взаємодоповнюване протиборство "я" та "світу", де
перший елемент має емоційно-вольовий вияв, активну свідомість та відчуття, але
тим самим виключає себе за рамки світу-образу; другий же володіє і заповнюється
"пластичними і живописними цінностями", але потребує зовнішньої свідомості для
естетичного завершення, доти лишаючись "світом у собі".
У художньому світі, поза елементами фабули, поза подіями та ідеями, не останнє
місце належить тому, що, залежно від конкретного втілення, називають топосом,
локусом, пейзажем, інтер’єром та – цілком відособлено – портретом. Все це –
елементи єдиної імітованої у реаліях дійсності, пластичного, живописного,
статичного (на противагу динаміці сюжету) виміру художньої реальності, виміру
масок і декорацій для реалізації дії. Це те, що лишилося б, якби у літератури
відібрати вектор часу, – топос без хроносу, пантоміміка без вчинків, свого роду
тривимірний живопис у словах.
Досить продуктивним для розуміння творчої манери письменника може бути
порівняння згаданих елементів структури художнього твору зі зразками
образотворчого мистецтва того ж автора. Така паралель дає можливість подивитись
на словесні портрети й пейзажі не як засоби творення чи характеристики інших
образів, а в їх відносно самодостатньому естетичному значенні. Кореляція
зображень живописних і словесних дозволяє розглянути останні поза їх
функціональною підпорядкованістю у структурі твору, обравши натомість аспект
співвідношення "я" – "інший", ракурс взаємозв’язку художнього світу та
свідомості, яка, утверджуючи себе поза ним, змінює його своїм баченням,
естетично завершує, перетворюючи зі "світу в собі" у "світ для мене".
Об’єктом нашого розгляду є прозова та малярська спадщина В. Винниченка, котра
дозволяє простежити не лише співвіднесеність мистецького стилю в літературі й
живопису, але й різноманітні його варіації, що оприявнюють інтенційність
художнього твору.
Дослідник творчості письменника Григорій Костюк зазначав, що "вже перші твори
Винниченка були не тільки виразним запереченням старих мистецьких засобів, не
тільки утвердженням нового в портретуванні героїв, але й сміливим впровадженням
нових свіжих зразків міських, сільських та степових пейзажів [86, с. 198]".
Дбайливо підраховуючи внески Винниченка в українську літературу, Г. Костюк, як
бачимо, почав саме із портрету й краєвиду, спираючись у своїх висновках
насамперед на перше друковане оповідання письменника "Краса і сила". З подачі
дослідника цей твір, а разом з ним і його автора було надійно припасовано до
ролі "межового каменя, межового стовпа між двома літературними епохами [86,
с. 195]", а латентна критика народницької манери портретування, відзначена у
змалюванні Мотрі, головної героїні оповідання, – ця критика здобула, без
перебільшення, інтертекстуальне використання у багатьох літературознавчих
розвідках. Не будемо гадати, чи отримав би зазначений опис дівочої вроди такий
статус, якби йому не передував у тексті довгий перелік того, чого в Мотрі не
було; очевидно, саме негація стилізованих під фольклор штампів, а не подальше
змалювання суто зовнішніх, хоч оригінальних рис дівчини привернула увагу
критиків. В. Панченко зауважує, що в цій полеміці з І. Нечуєм-Левицьким
В. Винниченко "не руйнував традиції, а лише злегка модернізував її [115,
с. 41]", оскільки його змалювання героїні "не виходить за межі портрета
паспортних прикмет [115, с. 41]" – як і в попереднього покоління письменників.
Оповідання "Зіна" (1909) дає приклад уже цілком означеної та самостійної манери
портретування у творчості Винниченка: це одна-дві настирливі риси та кілька
виразів обличчя, вкраплені то тут, то там у тканину тексту. Вони не складають
цілісного портретного враження, не втомлюють детальним описом усіх людських
ознак, підданих інвентаризації. Вони наголошують на особливому, полишаючи решту
на розсуд читача.
Золотисте волосся, зеленкуваті очі та ще родимка біля носа – це і всі
"паспортні прикмети" головної героїні оповідання. Розсіяні у тексті як
нагадування у не надто відмінних варіаціях, вони акцентують, власне, не стільки
на зовнішності Зіни, скільки на сталості того враження, яке справляють ці очі,
це волосся на оповідача: "Я не знаю, на що вона спиралася в такому поводженні
зі мною: на те, що у неї над світлим лобом волосся лежало, як положена
золотиста пшениця після бурі? Чи на те, що коли дивишся їй в очі, в її
зеленкуваті чудові очі, то тобі іде холод з грудей у руки і ноги? [23, с. 106]"
Наступна сторінка: "І, завважте собі, вона скрізь і завжди сміялась, ця дівчина
з волоссям, як положен
- Київ+380960830922