РОЗДІЛ 2
ГЕОЛОГО-ГЕОФІЗИЧНА ТА СЕЙСМОСТРАТИГРАФІЧНА
МОДЕЛІ ПІВДЕННОГО РЕГІОНУ УКРАЇНИ
2.1 Принципи сейсмостратиграфічного розчленування розрізу
На теперішній час при інтерпретації сейсморозвідувальних даних, крім класичних
методів вивчення основних динамічно виражених і протяжних горизонтів відбиття,
виділення та трасування тектонічних розривів і т.д., широко використовуються
прийоми сейсмостратиграфічної інтерпретації.
Основною задачою цього виду інтерпретації є вилучення із сейсмічних даних
неструктурної інформації: виділення осадових формацій єдиного генезису;
визначення товщини та умов седиментації комплекcів осадових порід, які
утворилися на різних етапах геодинамічної еволюції; оцінка глибин палеобасейну;
встановлення палеотектонічних умов; вивчення рельєфу поверхонь незгідностей;
виявлення палеогеографічних умов та історії геологічного розвитку; виділення
геологічних тіл різного генезису (рифогенні будівлі, масиви палеовулканів,
криптодіапіри та ін.); виділення тектонічних порушень.
Узагальнена методика сейсмостратиграфічних досліджень включає аналіз сейсмічних
комплексів та сейсмофацій, які виділяються за конфігурацією та характером
припинення простеження сейсмічних відбиттів від пластів осадових порід.
Першим етапом сейсмостратиграфічної інтерпретації є виділення сейсмічних
комплексів різних ієрархічних рівнів та простеження їх на великих територіях на
основі порівняння з ритмічно (циклічно) побудованими осадовими товщами.
Найбільшою сейсмостратиграфічною одиницею є структурно-літологічний поверх
(СЛП) – сейсмічний образ осадового формаційного комплексу, який формувався
протягом тривалого етапу розвитку, обмеженого сейсмогеологічними границями.
Такими границями, в основному, є регіональні поверхні незгідностей або перериви
в осадконакопиченні.
Поверхні незгідностей добре помітні в межах того чи іншого стратиграфічного
розрізу. На них встановлено достовірні ознаки проявів ерозійних процесів або
перериви в седиментації з випаданням верств. Вони, як правило, відділяють більш
молоді верстви розрізу від більш древніх та відповідають відносно тривалій
відсутності осадконакопичення. На окремих ділянках незгідні поверхні можуть
переходити в менш виразні приховані незгідності. Вздовж таких поверхонь, як
правило, немає фізичних ознак, які б свідчили про наявність незгідності, тому
їх прийнято називати “згідними”. Стандартна класифікація незгідностей,
застосована при сейсмостратиграфічних дослідженнях, складена Донбаром і
Роджерсом в 1957 році [64] та доповнена Мітчемом, Вейлом [65, 66]. Згідно цієї
класифікації виділяються: ерозійний зріз - верстви в покрівлі комплексу розмиті
біля верхньої границі в основному в результаті ерозії; покрівельне прилягання -
початково похилені осі в покрівлі комплексу обмежуються біля верхньої границі в
основному в результаті відсутності осадконакопичення; покрівельна згідність -
співвідношення верств, при якому верстви в покрівлі комплексу не обриваються
біля верхньої границі; підошовне налягання - в підошві комплексу початково
горизонтально залягаючі верстви поступово виклинюються біля початково похиленої
поверхні, або початково похилені верстви поступово виклинюються догори по
піднесенню біля поверхні, яка мала в період осадконакопичення більший кут
нахилу; підошовне прилягання - в основі комплексу початково похилених верств
спостерігається поступове зникнення відбиттів біля первісно горизонтальної або
похиленої поверхні; підошовна згідність - верстви у підошві комплексу
паралельні підошовній границі.
В основу цієї класифікації покладена наявність або відсутність паралельності
між верствами та самою граничною поверхнею. Ці критерії визначаються з великою
долею імовірності за часовими розрізами МСГТ, що забезпечує надійне виділення
СЛП. Крім того, імовірність виділення СЛП забезпечується відносно великою
товщиною відкладів, що складають поверхи (від перших сотень метрів до декількох
кілометрів), які значно більші роздільної здатності методу.
Наступними за СЛП в ієрархії сейсмостратиграфічних одиниць є квазисинхронні
сейсмічні седиментаційні комплекси (КССК) і сейсмічні пакети (СПК), які їх
складають та сейсмопачки (СПЧ).
КССК – є сейсмічним образом геологічного тіла, складеного генетично пов'язаними
верствами, які сформувалися на окремих фазах тектонічних етапів.
Покрівлею і підошвою КССК є сейсмогеологічна границя, пов’язана з незгідністю,
або з еквівалентною до неї згідною границею. На відміну від СЛП, границями КССК
можуть бути як регіональні поверхні незгідностей, так і ті, які мають локальний
(зональний) характер. Більш менші сейсмостратиграфічні одиниці є сейсмічним
відображенням групи геологічних верств (СПК) або однієї верстви (СПЧ), що
об’єднують відклади з загальними літологічними ознаками, закономірно змінюються
по простяганню та залежать від умов осадконакопичення і характеризуються одним
типом рисунка сейсмічного запису.
Спираючись на ці принципи у кінці минулого сторіччя було зроблено розчленування
розрізу на СЛП і КССК та узагальнено деякі характеристики осадового чохла [4,
59, 60], що мають суттєві недоліки, які наведено у розділі 1. В першу чергу, це
стосується неповного опису літологічного складу, що суттєво знижує ефективність
використання цих узагальнень на практиці, у різноманітних моделях, які
використовуються при сейсмостратиграфічній інтерпретації.
В зв'язку з цим є дуже актуальним завдання детального вивчення літологічного
складу в межах виділених сейсмостратиграфічних одиниць.
2.2 Літолого-стратиграфічна характеристика СЛП Південного регіону України
Найбільш древні породи архейського, нижньо-середньопротерозойського віку
розкрито в межах Західного Причорномор'я в свердловинах С
- Київ+380960830922