РОЗДІЛ 2
ЗМІСТ НАУКОВО-ПЕДАГОГІЧНОЇ СПАДЩИНИ С.АНАНЬЇНА
2.1. Обґрунтування педагогом освітнього ідеалу, мети, завдань, змісту навчально-виховного процесу у середній школі
Початок ХХ століття і сьогодення має багато аналогій, пов'язаних із перетворюючими процесами в освітньо-культурній царині. Численна когорта активних діячів, зокрема, педагогів як сучасності, так і минулого переймалися пошуками новітніх способів удосконалення загальної освіти. Безпосередньо причина диктувалася постійними прогресивними змінами суспільного життя.
С.Ананьїна, як активного новаторського педагога початку ХХ століття, непокоїв пошук ефективних шляхів поліпшення суспільного життя. Його він вбачав, зокрема, в оптимізації та модернізації загальної освіти, підвищенні ефективності навчально-виховного процесу середньої школи. Закономірною логічністю постало питання визначення її змісту, мети й завдань. У статті "Нариси з педагогіки середньої школи" він намагався розкрити зміст поняття "загальна освіта", зазначаючи, що різне тлумачення призводить на практиці до абсолютизації то енциклопедичної, то формальної освіти. С.Ананьїн підкреслив, що поняття "загальна освіта", незважаючи на традиційну поширеність, належить до недостатньо досліджених. Звідси постала необхідність ґрунтовного вивчення цього явища. За С.Ананьїним, дослідження повинно базуватися, насамперед, на історичному ґрунті. Вченому імпонували педагогічні погляди з вище означеної проблеми Т.Циглера. С.Ананьїн детально проаналізував деякі оригінали робіт цього освітянина (С.Ананьїн досконало володів німецькою мовою). Зокрема, найбільшу його увагу привернули праці "Нарис загальної педагогіки" та "Історія педагогіки". Перша з них надрукована у 1903 році містить основи фізичного, розумового виховання, виховання почуттів і волі, организації виховання. " Історія педагогіки" була перекладена Е.Цитроном та А.Карнауховою, під загальною редакцією С.Ананьїна і становила 501 сторінку. Ця праця була широко поширена за межами Німеччини. В ній ґрунтовно розглядались: навчання у Середні віки, епоха гуманізму, реалізм і неогуманізм, боротьба за реформу школи з 1840 р. й до початку ХХ століття.
Детально характеризуючи панівний освітній ідеал тієї доби, С.Ананьїн відзначав, що уже тоді поширювалося деструктивне прагнення освітян до інтенсивного розвитку інтелекту. Ця тенденція наявна і на початку нашого століття, що призводить до проблем, раніше описаних С.Ананьїним. Відповідно, педагоги формували гостре логічне мислення, що повинно було, з їхнього погляду, забезпечити успіх у будь-якій діяльності. Фантазія, почуття, воля, - ставали, за умови поверхового підходу до розуміння завдань і цілей виховання, побічними, другорядними моментами психічно-пізнавального життя дітей та юнацтва і не заслуговували уваги та інтенсивного впливу. "Інколи вони просто ігноруються", - з прикрістю відзначає вчений [11, с. 56]. Сказане вражає актуальністю. Здається, ці рядки написані нашим сучасником, констатуючи сьогоднішні гострі проблеми педагогічної науки. Проте, нас цікавить не констатація фактів, а методи подолання непростої ситуації з перспективою модифікації, адаптації, розвитку та поширення способів для практичного застосування педагогічних здобутків минулих часів у ХХІ столітті.
Зокрема, приваблює та активізує дослідницьке мислення характерна риса колишнього загальновизнаного освітнього ідеалу (аналогічно теперішньому) - це інтелектуалізм. Починаючи від Сократа, він був закономірним явищем у галузі виховання. Своїм розквітом інтелектуалізм зобов'язаний, окрім впливу новогуманізму, Гегелівській філософії. Проте, лише у ХІХ столітті він набуває критичності і односторонності, чим спровоковується відповідна криза.
Подібне можна віднайти у сфері сучасного педагогічного вчення. У науковій літературі ХХІ століття [206, с. 3-4] головна увага української громадськості привертається до того, що "докорінна зміна системи цінностей і ціннісних орієнтацій, усього ідеологічного й соціально-культурного контексту в Україні спричинила і глибоку кризу сучасної освіти, й однаковою мірою, педагогічної науки. Кризовий стан... викликав у науковців прагнення, з одного боку, знайти й аргументувати нові засади, нову парадигму своєї науки, а з іншого - науково описати, підвести науковий фундамент під сучасні інноваційні процеси...".
Творче осмислення, відповідне ставлення та оцінювання досвіду попередніх поколінь, зокрема, свідчить про наявність раніше визначених проблемних зон, які не зникнуть безпричинно, а потребують порівняльного аналізу, співставлення та оптимальних пошуків.
На наш погляд, оптимістичним є усвідомлення того, що "під кризою ми розуміємо не лише негативний аспект, а й багато позитивного, бо кризовий стан - стан перелому, відмирання деяких положень, ідей і нелегкий шлях до прийняття, залучення нових" [206, с. 26] .
Другою істотною рисою освітнього ідеалу кінця ХІХ - першої третини ХХ століття вважався універсалізм, який полягав у тлумаченні єдино можливої спільної освіти для всіх в обов'язковому, однаковому переліку навчальних предметів тощо. Безсумнівно, це явище безпосереднім чином стосується радянської та пострадянської системи освіти, за якої було характерним вирівнювання всіх загальним стандартом, що постулювалось як істинна аксіома суспільного буття. Недотримання шаблону призводило не тільки до ганебного, презирливого ставлення або вигнання з радянського соціуму, але й часто слугувало причиною духовного та фізичного знищення непокірних, бажаючих ухилятися від чиновницьких принижень та утисків.
Універсалізм критикувався С.Ананьїним за ігнорування вікових і індивідуальних особливостей особистості, нехтування її вільного вибору, придушення суб'єктивних інтересів та виявлення неповторних схильностей індивіда.
Третю негативну рису освітнього ідеалу становив трансцендентизм. Сутність якого полягала у відірваності школи від справжньої реальності та неможливості дітей та юнацтва використати на практиці життя