Ви є тут

Українська жіноча проза кінця ХХ століття: світоглядні моделі й особливості художнього стилю.

Автор: 
Кушнерюк Юлія Романівна
Тип роботи: 
Дис. канд. наук
Рік: 
2008
Артикул:
3408U001219
129 грн
Додати в кошик

Вміст

РОЗДІЛ 2
ТИП ГЕРОЯ ЯК СТИЛЕТВОРЧИЙ ЧИННИК В УКРАЇНСЬКІЙ ЖІНОЧІЙ ПРОЗІ КІНЦЯ ХХ СТОЛІТТЯ
Українська жіноча проза кінця ХХ століття виявляє тенденцію тяжіння до особистісного виміру картини світу. Досить аргументовану думку з цього приводу висловила Т.Гундорова, зауважуючи, що "постмодернізм апелює до Іншого й репрезентує світ із позиції Іншого, але не редукує його до "себе самого", тобто, постмодерністський герой "швидше прагне показати й обіграти різницю між "собою" та "іншим" [84, 57]. Найхарактернішою рисою дослідниця називає "інфантилізацію героя (героїні)", яка "загалом стає прикметною ознакою української літератури 1990-х" [84, 130], із чим, на нашу думку, варто погодитись, адже прецеденти в літературі цього періоду впевнено підтверджують цей факт. Відчуття психологічної кризи підсилюється конфліктом сутності й маски (яка відтворює певну роль в соціальному апараті (М.Бердяєв, К.Ясперс)), адже відчуття "Я" виникає з бажання визначити себе всупереч будь-якій соціальній приналежності. Так, з огляду на окреслену ситуацію, О.Гомілко стверджує, що "соціальність, яка демонструє свою репресивність щодо людського тіла, не може сприйматися як така, що забезпечує людині нові горизонти її життя" [74, 269], тому потрібно подолати дихотомію природне - культурне, адже не свідомість визначає характеристики світу для людини, а присутність її в ньому, адже в його підґрунті "відчуття влаштованості в нього" [74, 268]. Як зауважила з цього приводу О.Забужко, ми "живемо ... в інформаційну добу, і головні війни точаться вже на терені людської свідомості" [110, 17], а середовище соціальності - "звичайна тиха божевільня", де "тебе слухають, але не чують" [110, 149]. У творах жіночої прози формується особливий тип героя, який переживає світоглядну та психологічну кризу, світоглядні опозиції нівелюються за рахунок прогресу в розвитку свідомості персонажа. В екзистенційних пошуках героя-протагоніста (причому не тільки в жіночих іпостасях) реалізоване особистісне самоусвідомлення жіночої прози кінця ХХ століття. Провідна світоглядна модель визначає специфіку моделювання внутрішньої структури героя.
2. 1. Трансформація світоглядної позиції героя

Українська жіноча проза кінця ХХ століття презентує своєрідні типи героїв, які є означниками стилю письменниць. По-перше, це чужинець (Ю.Крістева [163, 13-14]), який релятивізує об'єктивність світу, зображується в ситуації позазнаходження. Такий тип героя наявний у прозі О.Забужко (роман "Польові дослідження з українського сексу"), С.Майданської (повість "Провідна неділя", роман "Землетрус"), Ю.Шевчук (роман "Межа"). По-друге, трансгресивна особистість (Дж.Долімор), яка розкриває психологію грішника й бунтаря, явлену в мінімалізованих (Л.Демська, Н.Околітенко, Ю.Шевчук) та ортодоксальних формах (О.Забужко, М.Ломонос). Ідентичність особистості в теоріях погамування завжди визначалася як наслідок боротьби суспільних сфер проти бунту і переступу [95, 126]. У такий спосіб художньо переосмислюється глибинна діалектика культурних механізмів, що є прикметною рисою жіночого мислення, адже основна увага зосереджується на проявах марґінального. В українській жіночій прозі кінця ХХ століття концептуальну вагомість акумулює тип мандрівної людини. Варіації такого типу героя наявні в прозі Л.Демської ("Сповідь емігранта", "Мій Шива", "Потяг до світла", "Трамвайний маршрут № 9"). Тип сковородинівської людини реалізований у творах Г.Пагутяк ("повість "Гірчичне зерно", оповідання "Потрапити в сад"). Ідейні паралелі зі сковородинівською філософією в творчості письменниці вперше відзначила О.Карабльова [147, 48]). Повторюваність певних образів і суттєвих для твору подій-функцій є досить помітною в творах Г.Пагутяк. Таку особливість вперше помітила Т.Тебешевська-Качак [291, 54].
У центрі роману "Межа" Ю.Шевчук досить незвична для української прози постать - католицький священик, який втрачає певність своєї віри в Господа. Актуалізація проблеми віри в Бога - характерна ситуація зміни тисячоліть (А.Нямцу [227, 7]). На думку Н.Білоцерківець, це типовий "роман виховання", авторка відтворила в ньому процес формування особистостей героїв, екзистенціальний вибір ними певних моделей поведінки [34, 94]. Такі мотиви (сумнів щодо обраного шляху служіння, спокушання жінкою) зустрічаються в творах "Отець Сергій" Л.Толстого та "Ті, що співають у терені" К.Маккалоу, із якими в романі "Межа" проглядається певна схожість. Щоправда, в аналізованому творі робиться акцент на повільній деградації героя як посередника між Богом і людиною, втраті ним відчуття потрібності своєї місії, розчиненні в хаотичності Буття. Дія твору розгортається в інтер'єрі київського костьолу в оточенні місцевої молоді зі своїми життєвими історіями переважно в розмовах і сценах уявних гріхопадінь Річарда Маєвського. Цей герой є своєрідним репрезентантом типу сучасника -"фланера" (охарактеризований соціологом З.Бауманом [20, 142]), який репрезентує "метафору соціальної ідентичності", сутність її - у поверховому, ситуативному сприйнятті інших людей. Використання прийому марень і сну дозволяє розширити хронотопні межі роману і перенести конфлікт у царину свідомості, відтворивши процес розпаду безумовних гуманістичних цінностей, які існують у вигляді ідеалізованих метафізичних образів. Образ головного героя еволюціонує в кількох семантичних площинах (духовно-ідеологічній, соціальній, психологічній), які взаємопереплітаються. Основою існування ксьондза Маєвського в бутті-сюжеті є ідея служіння Абсолюту, у якій реалізується його первинна екзистенційна потреба мати об'єкт вшанування. На цю особливість людської вдачі вказував Е.Фромм, вважаючи, що такий об'єкт концентрує внутрішню енергію людини, вивищує її над рівнем індивідуального буття й надає певний сенс її життю [316, 200]. Саме релігійне почуття надає герою сили працювати у притулку для наркоманів, у провінційному містечку, використовуючи досить нетрадиційні для священика методи. У часи Відродження і лібералізму християнству не вдалося зберегти