РОЗДІЛ 2 СПЕЦИФІКА ЕТНОСОЦІАЛЬНОГО РОЗВИТКУ ЛЕМКІВЩИНИ
Особливості Карпатського регіону віддзеркалюють насамперед етнокультурні колорити його населення. Під впливом історичного розвитку в Українських Карпатах спостерігаємо історико-культурну локалізацію населення від етнічного ядра. Ці процеси, на думку професора. С. Павлюка, були наслідком історичної недолі, гірського ландшафту, своєрідного господарського укладу та сусідніх іноетнічних впливів [392, с.4]. Це значною мірою впливало на формування етнокультурної самобутності гірського населення, а згодом наклало відбиток на прояви його національної самоідентифікації. Серед етнографічних груп Карпатського регіону виділяються: бойки, гуцули та лемки. Однак, якщо дві перші групи були найбільш наближені до основного етнічного масиву української нації, то лемки як найвіддаленіша на захід етнографічна група через своє геополітичне становище перебували в найскладніших етнополітичних умовах.
Лемківщина розташовувалася у північних та південних схилах Карпат та становила собою "півострів" довжиною 140 та шириною 25-50 км між польською та словацькою етнографічними територіями. Етнографічні межі Лемківщини дослідники чітко виділяли та виділяють насамперед на заході, проводячи їх по річках Попрад та Дунаєць. Натомість дискусії ведуться навколо східних меж проживання лемків. Як довідуємось з тогочасної преси, самі лемки свої східні етнографічні межі визначали по річці Сян у галицькій та річці Уж у закарпатській частинах [323]. Аналогічно визначали східний кордон і представники влади [23, арк.1]. Зауважимо, що подібне трактування східного кордону Лемківщини залишалось і в радянський час. Один із найвидатніших польських етнографів Р. Райнфус східний кордон Лемківщини виводив від річок Ослави та Лаборця [475, s. 45].
Сучасний дослідник І. Красовський східну межу галицької частини Лемківщини фіксує річками Солинкою і Сяном, а в закарпатській частині - річкою Боржава [383, c.3; 455, s.382]. Зважаючи на складність визначення чіткої східної етнографічної межі Лемківського масиву В. Кубійович стверджував, що на східному погранничі Лемківщини з іншими українськими етнографічними групами розвинулася широка перехідна лемківсько-бойківська смуга між річками Ославою і Солинкою аж до горішнього Сяну на північний схід біля Сянока [482, c.1275]. Однак в цілому річка Сян залишається найприйнятнішою етнографічною межею на сході галицької частини Лемківщини.
Зважаючи на певну розмитість східних лемківських кордонів частина дослідників не бере до уваги громади Ліського повіту, що є неправильним, оскільки значна частина його західних громад безпосередньо входила до Лемківського етнографічного району, а центральна належала до перехідної лемківсько-бойківської зони.
Більш чіткою була межа на півночі, де Лемківщина з'єднювалася із польською етнографічною територією. Тут вона проходила біля громад Королева Руська (Новосончівського повіту), Розділля, Бортне (Горлицького), Мисцова (Кросненського), Дошно, Синіва, Ялин (Сяніцького) та Динів (Березівського). Однак потрібно відзначити, що це межа тільки суцільної етнографчної території проживання лемків. Натомість ряд громад Березівського, Кросненського та Ряшівського повітів були висунені своєрідними "островами" на півночі серед польської етнографічної території.
Південна межа Лемківщини зі словаками мала багато "півостровів" та "островів". Словацька етнографічна територія глибоко на північ вклинювалась долинами Ториси, Топлі, Ондави та інших приток річки Тиси.
Отже, враховуючи дослідження етнографічних меж Лемківщини, до неї у її галицькій частині належали 11 громад Березівського повіту, 53 Горлицького, 20 Короснянського, 39 Новосончівського, 4 Новоторзького, 2 Ряшівського, 92 Сяноцького, 18 Ясельського та частина Ліського, більшість громад якого вважаються вже перехідною лемківсько-бойківською етнографічною зоною.
У закарпатській частині Лемківщина включала 297 громад Пряшівщини, які сьогодні належать до Словаччини, а також близько 50 громад Великоберезівського та Перечинського округів Підкарпатської Русі, які сьогодні входять до складу України.
На відміну від Бойківщини та Гуцульщини, які є суцільними етнографічними територіями, багато лемківських громад є розкиданими у формі так званих "півостровів" та "островів", які перебували в оточені польських та словацьких етнографічних територій. Це наклало відбиток на запізнілість та інертність українського національного руху серед лемків, а також сприяло певній невизначеності в ідентифікаційному просторі.
Характеризуючи менталітет лемків, дослідники підкреслювали їх тихий та смирний характер, добродушність, відвертість, трудолюбивість, глибоку релігійність та особливу прив'язаність до рідної традиції [170; 340, с.4].
Серед чинників етнокультурного символізму, з якими себе найбільше і надалі продовжують ототожнювати лемки, є гори, прислівник "лем" та лемківський діалект, церкви з високими куполами, та "кобата" - елемент жіночого народного строю, спідниця [456, s.93].
Перші ураїнські поселенці за Карпатами були вже у VІІ - VІІІ ст. [435, с.64]. Вже у другій половині ХІ ст. у Сяноцькій землі існували численні руські оселі, на руському праві. Проте найбільш інтенсивне заселення Лемківщини розпочалось у ХІV ст. Поселенці, які оселялись тут з метою захисту від татарських набігів, були в основному з низинних регіонів України [392, с.57]. Аналогічний висновок на основі мовознавчого дослідження зробив Б. Струмінський [434, с.846]. Причому автор стверджує, що швидше відбувалося (на початку ХІІІ ст.) заселення закарпатської частини Лемківщини, натомість звідси, десь у ХІV ст., лемки з Шаришу та Спишу перейшли на північ.
Наступні століття характерні скасуванням руського права, яке виявилось застарілим і не відповідало інтересам землевласників, та запровадженням німецького та волоського, які регулювали в основному правові відносини міщан, купців та ремісників. Останній фактор намагались використати на свою