РОЗДІЛ 2
ДОСЯГНЕННЯ І.ПАНЬКЕВИЧА У ГАЛУЗІ
ДІАЛЕКТОЛОГІЇ, ІСТОРІЇ МОВИ
ТА ОНОМАСТИКИ
2.1. Деякі тенденції розвитку україністики й особливості мовної ситуації на Закарпатті початку ХХ ст.
2.1.1. Українознавство початку ХХ ст. на теренах України і поза її межами представлено значною кількістю праць відомих науковців. У двадцятих роках помітно посилився інтерес до вивчення діалектів, про що можуть свідчити описи окремих говірок, як-от: М.Йогансена - миргородських ("Фонетичні етюди (замітки з нагоди фонетики м. Шишак на Полтавщині в зв'язку з літературною вимовою)"), Б.Ткаченка - полтавських, П.Попова - путивльських, П.Гладкого - київських ("Говірка села Блиставиці Гостомельського району на Київщині"), О.Синявського - чернігівських ("Замітка про мову с. Любеча") та ін. [287: 28].
Вагомими в розвитку діалектології стали праці В.Ганцова та О.Курило. В.Ганцов розробив засади діалектного поділу української мови ("Діалектологічна класифікація українських говорів", 1923), дослідив характер поліських дифтонгів ("Характеристика поліських дифтонгів і шляхи їх фонетичного розвитку", 1923; "Діалектологічні межі на Чернігівщині", 1925).
Спадщина О.Курило окреслює широке коло її наукових зацікавлень: а) питання нормалізації української літературної мови ("Початкова граматика української мови", що багато разів перевидавалася; "Курс українського правопису. Підручник для шкіл і самонавчання", 1919; "Уваги до сучасної української літературної мови" 4 видання: 1920, 1923, 1925, 1942); б) збирання й опрацювання діалектологічних, етнографічних матеріалів ("Програма для збирання етнографічних матеріялів", 1923; "Фонетичні та деякі морфологічні особливості говірки села Хоробричів на Чернігівщині", 1924; "Матеріяли до української діялектології та фольклористики", 1928; "Дещо до молдаванської діялектології та фольклористики", 1930); в) питання з історичної фонетики ("До характеристики і процесу монофтонгізації чернігівських дифтонгічних звуків", 1925; "До питання про умови дисимілятивного акання", 1928; "Спроба пояснити процес зміни е, о в нових закритих складах у південній групі українських діялектів", 1928 та ін.), г) питання загальної фонетики та фонології ("До поняття фонема", 1930).
Помітними в мовознавчому процесі початку ХХ ст. стали праці П.Бузука з історії праслов'янської мови, діалектології, лінгвістичної географії, білоруської літературної мови ("Взаємовідносини між українською та білоруською мовами", 1926; "Про мову найдавнішої української євангелії", 1927; "Нарис історії української мови", 1927; "Діалектологічний нарис Полтавщини", 1929 та ін.).
Хоч для поглиблення співпраці умов не було, політичний кордон між Радянською і Західною Україною не став глухим бар'єром для культурних зв'язків між науковцями. У Галичині про ці та інші успіхи українського мовознавства добре знали. Ю.Шевельов слушно підкреслив особливе значення, що "мовознавців з обох сторін Збруча з'єднували не тільки особисті контакти. Спільним був запал і патос їхньої праці, об'єднувало їх однаково потужне прагнення знайти останні правди про історію української мови, забезпечити якнайвищий розвиток літературної мови тепер і в майбутньому" [287: 26]. У цьому зв'язку не можна не виокремити значення доробку І.Зілинського та В.Сімовича.
У працях І.Зілинського стрижневою постає проблема групування й генези українських говорів ("Проба упорядкування українських говорів", 1913; "До питання діялектологічної класифікації українських говорів", 1925; "Карта українських говорів", 1933; "Opis fonetyczny jкzyka ukraiсskiego", 1932).
Основною проблематикою праць В.Сімовича було унормування української літературної мови ("Практична граматика української мови", 1917; "Граматика української мови для самонавчання та в допомогу шкільній науці", 1921; "Найголовніші правила академічного правопису", 1923; "На теми мови", 1924 та ін.).
Посилення інтересу до проблем діалектного поширення й функціонування української мови на окраїнних землях викликало ініціативи І.Зілинського, В.Гнатюка, І.Панькевича.
В.Гнатюк досліджував особливості та генезис сучасних закарпатських, лемківських, гуцульських, бойківських, бачванських говорів ("Руські села в Бачці (в Полудневій Угорщині)", 1898; "Русини Пряшівської єпархії і їх говори", 1900 та ін.). Допомагав І.Панькевичу укладати картотеку "Словника українських закарпатських говорів" (підготував близько 30 000 карток).
І.Панькевич як учений-лінгвіст фахово формувався й зростав, неперервно контактуючи з відомими, авторитетними українськими та західноєвропейськими мовознавцями.
Необхідність тісної співпраці українських науковців із західноєвропейськими І.Панькевич добре усвідомлював. У своїх листах він неодноразово згадував про залучення українських мовознавців до співпраці з закордонними колегами. Так, у листі до К.Студинського від 5. І. 1927 р. І.Панькевич писав: " До Записок в честь Гнатюка було би конечне запросити також і чужі сили. Тоді Записки много зискують, а крім сего, і наші взаємини ростуть і скріпляються" (Дод. Б, лист № 4, с. 195-198).
І.Панькевич закликав українських науковців узяти участь у І Міжнародному з'їзді україністів: "Празький з'їзд повинні використати і українські філолоґи для себе. Там зїдуться наші філолоґи із всіх кордонів, та можна би обговорити много научних справ та програму нашої роботи в будучности" (Дод. Б, лист № 5, с. 198-199).
І.Зілинський у листі до І.Панькевича писав: "Дуже тішуся, що ми чейже нарешті по так довгім часі побачимося, бо я вибираюся також на з'їзд слов'[янських] філологів до Праги, куди також здається, приїде Ганцов, то моглиби ми разом докладніше обговорити й виробити спільний плян дальшого розроблення укр. діялектології" (Дод. В, лист № 1, с. 200-201).
У роботі з'їзду (6-10 жовтня 1929 р. у м. Празі) з українських учених узяли участь В.Ганцов, О.Курило, П.Бузук. І.Панькевич для виступу підготував реферат "Фонограф в службах лінгвістики", що був опублікований у збірнику доповідей (Праг