РОЗДІЛ 2
Правова природа та характеристика притримання
2.1. Поняття та правова природа притримання
В даний час відсутнє як доктринальне, так і законодавче визначення притримання як способу забезпечення виконання зобов?язань. Це пов?язано з недостатньою розробленістю даного інституту в українському законодавстві (праву притримання присвячено лише чотири статті ЦК України - ст.ст.594-597), його відносною новизною. Вітчизняна цивілістика не має глибоко розробленого поняття притримання. Майже всі навчальні та науково-практичні видання дають визначення цього поняття через розкриття суті притримання, що зводиться, переважно, до цитування чинних норм ЦК України. На наш погляд, поняття притримання можливо сформулювати, лише дослідивши правову природу цього інституту.
Недивлячись на зовнішню простоту притримання, існує ряд різних точок зору на його сутність. Одні науковці право притримання вважають складовою частиною основного зобов'язання (А.А.Рубанов [88; 523]), другі - одностороннім правочином (А.В.Кузнецов [136; 114], С.В. Сарбаш [165; 144]) чи самостійним договором (В.Н.Бєлов [74; 2]), інші - санкціонованим незаконним володінням (А.А.Рубанов [88; 565]), різновидом речових (титульних) прав на чужі речі (О.А.Підопригора [197; 280], Н.О.Саніахметова, Є.О.Харитонов [193; 389]) та ін. Слід зазначити, що з'ясування природи притримання є надзвичайно важливим для його правильного застосування на практиці в цілях захисту інтересів кредитора.
Дослідження суті притримання розпочнемо з визначення функціональної спрямованості даного інституту. Перш за все, притримання виконує забезпечувальну функцію шляхом стимулювання боржника до належного виконання своїх обов'язків. Щоб одержати річ, боржник повинен вчинити дію, яка складає зміст зобов'язання. Стимулюючий ефект притримання перебуває у прямій залежності від необхідності даної речі боржнику. Істотне значення має її майнова чи немайнова цінність для боржника, потреба в ній в процесі виробництва тощо. Стимулююче значення притримання підкреслене в законі: притримувати річ можна до тих пір, поки відповідне зобов'язання не буде виконане (ч.1 ст.594 ЦК України). Крім того, звернення стягнення на притримувану річ покликане компенсувати збитки кредитора. Таким чином, можна говорити про компенсаційну функцію притримання.
На думку окремих науковців (Т.В.Боднар [79; 241], М.І.Брагинського, В.В.Вітрянського [80; 559], С.Комберянова [116; 11], А.В.Кузнецова [136; 114], А.А.Рубанова [88; 565], С.В.Сарбаша [165; 144]), притримання являє собою специфічний спосіб забезпечення виконання зобов'язань, що виражається в односторонньому правочині, згідно з яким особа, яка володіє чужою річчю (ретентор), вправі не видавати її іншій особі, якщо вона понесла у зв'язку з цією річчю витрати, збитки, не одержала оплати, і може задовольняти свої вимоги із вартості речі за правилами, встановленими для застави, якщо її вимоги не будуть погашені.
Згідно ч.1 ст.202 ЦК України правочином визнається дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Таке трактування правочину повторює визначення, що містилося у ст.41 ЦК УРСР 1963 року щодо поняття "угода", є загальноприйнятим і водночас - неточним. Як відзначає професор З.В.Ромовська, "правочин - це поведінка суб'єкта, тобто "дія" і "недія". Але якщо дія є правочином завжди, то "недія" (бездіяльність) - лише тоді, коли це передбачено законом або договором" [162; 337].
При прийнятті ЦК Україні ці аргументи не знайшли підтримки, а тому традиційне трактування правочину як дії особи не було переглянуте. Як і раніше, у ч.1 ст.202 ЦК України правочином названа "дія", хоча по суті вірним буде і те, що правочином є не лише дія, але і бездіяльність, з якою законодавець пов'язує виникнення, зміну чи припинення цивільних прав і обов'язків.
Виходячи з визначення правочину, яке в російському законодавстві (ст.153 ЦК Російської Федерації) є аналогічним українському, та норм про притримання, С.В.Сарбаш дійшов висновку: особа, що притримує майно, здійснює дану правомочність за допомогою дії, яка виражається в тому, що ретентор не видає річ, тобто здійснює певні зусилля, спрямовані на те, щоб річ не перейшла у володіння іншої особи [165; 145].
Таким чином, кредитор вчиняє фактичну дію юридичного порядку, наслідком якої є виникнення певних прав та обов'язків кредитора та боржника за новим забезпечувальним правочином, що є похідним від основного зобов'язання, виконання якого він забезпечує.
Цивільне законодавство України визнає всі способи забезпечення виконання зобов'язань (не роблячи винятку і для притримання) правочинами, про що побічно свідчать ст.547 ЦК України, яка встановлює форму правочину щодо забезпечення виконання зобов'язання, та ч.3 ст.548 ЦК, яка визначає наслідки недійсності такого правочину.
Так, законом встановлена письмова форма правочину щодо забезпечення виконання зобов'язання. Це положення поширюється і на притримання, непрямим підтвердженням чого є норма ч.1 ст.595 ЦК, згідно якої кредитор, який притримує річ у себе, зобов'язаний негайно повідомити про це боржника. Саме це повідомлення, здійснене у письмовій формі, може свідчити про вчинення притримання.
В якості прикладів правочинів у сфері договірних відносин професор З.В.Ромовська наводить правочин притримання перевізником вантажу до внесення плати за перевезення, у недоговірних відносинах - правочин притримання худоби, яка потравила посіви, до моменту відшкодування шкоди її власником [162; 345].
Дещо інакше розглядає притримання російський професор Є.О.Суханов, який зазначає, що зміст права притримання та підстави його застосування визначаються законом, а не волею ретентора. Волею ретентора визначається лише вирішення питання, використовувати чи не використовувати право притримання за наявності підстави для цього, а також дії по здійсненню права притримання речі. Тому односторонній правочин, на його думку, представляє собою тільки дію по здійсненню права н