РОЗДІЛ 2. РЕЧОВО-ПРАВОВІ ВИДИ ПРАВА КОРИСТУВАННЯ
ЧУЖИМ МАЙНОМ
2.1. Користування майном за сервітутом
2.1.1. Правова природа, зміст та види сервітутів
Давнім правовим інститутом, який забезпечував особі користування чужою річчю, є
сервітут.
О. Огоновський називав сервітути “служебностями“ [6; С. 291; 31; С. 115].
Термін “служебність” вдало передає головну суть відносин, які налагоджуються в
результаті установлення сервітуту: земельна ділянка з певними перевагами
(службова земельна ділянка) “служить” іншій – “обділеній”, яку називають
“панівною”; спадкоємець, який прийняв спадщину, обтяжену правом користування
іншої особи, повинен терпіти певні незручності – його майно “служить” особі,
управненій на користування.
На думку О. А. Підопригори, сервітути виникли з відносин землекористування у ті
давні часи, коли панувала общинна власність на землю [1; С. 121, 124]. Земельні
ділянки відрізняються за місцем розташування, розмірами, доступністю, наявністю
(відсутністю) природних ресурсів, придатністю для господарського
використання [48; С. 251], а тому не є рівноцінними. Через це часом виявлялося,
що одне господарство могло існувати тільки використовуючи ресурси
іншого[75; С. 207].
Володільці земельних ділянок, які мали певні переваги щодо їхнього
господарського використання (наявністю водойм, пасовищ, корисних копалин тощо),
стали обмежувати користування цими вигодами власників сусідніх, “обділених”
земельних ділянок, що досить часто вело до їх виведення з господарського
обороту. Це і зумовило пошук механізмів, які б полегшили або й зовсім усунули
недоліки таких ділянок землі за рахунок сусідніх [13; С. 319-320].
Здатність сервітутів заповнювати вади однієї земельної ділянки за рахунок іншої
зробили їх зручним і ефективним засобом задоволення майнових потреб однієї
особи завдяки майну іншої [1; С. 126].
Сервітути давали змогу усунути природну обмеженість одних земельних ділянок
щодо природних багатств за рахунок інших і тим підвищити їхню
цінність [98; С. 228]. Відповідно до цього, почали відрізняти земельну ділянку
“панівну” і “службову”.
Завдяки сервітутному користуванню “панівна” земельна ділянка ставала більш
економічно вигідною і цінність її підвищувалась, а для власника “службової
ділянки” сервітут породжував негативні наслідки. Його права звужувались, а
“привабливість і цінність” його майна знижувалась. Тому вирішальним чинником у
встановленні земельних сервітутів були потреби “панівної ділянки”.
Невигоди власників “обділених“ ділянок могли бути зменшені, або зовсім усунені
шляхом укладення договору між власниками сусідніх земельних ділянок. Проте, як
зауважував О. А. Підопригора, врегулювання цих питань договором не усувало усіх
посталих проблем і тому потрібен був надійніший і стабільніший спосіб; його
було знайдено у формі сервітутів –servitutes praediorum. Із часом правовий
режим сервітутів вийшов за межі землекористування і був поширений на інші види
майна, і так з’явились особисті сервітути (servitutes personarum).
Сервітути – витвір римських юристів, проте римське право, як відзначає
М. Бартошик, не знало абстрактного поняття сервітуту, а визнавало лише типові,
точно визначені випадки сервітутного користування – servitutes eundi (право
ходити чужою земельною ділянкою), servitutes harenae fodiendae (право добувати
пісок на чужій земельній ділянці), servitutes itineris (пішохідний сервітут),
servitutes lapidis eximendi (право добувати камінь на чужій ділянці),
servitutes navigandi (право перевозу човном через чужу водойму), servitutes
pascendi, servitutes рос or is p., servitutes pascui (право пасти тварин на
чужій земельній ділянці) тощо.
У класичному римському праві термін servitutes або iura preadiorum означав
тільки земельні сервітути, і лише право Юстиніана включило в поняття servitutes
також ususfruktus і подібні до них права [99; С. 294].
Як було зазначено, відносини сервітутного користування в усі часи були добре
відомі українському приватному праву [81; С. 22]. Проте у радянський період
терміни “сервітути” та “речові права на чуже майно” були виключені з цивільного
права. Земля була у державній власності, й усі питання землевідведення та
землекористування вирішували, як правило, в адміністративному порядку. Тому
особливої потреби у сервітутах не виникало і цивільне право містило лише окремі
поодинокі норми, що закріпляли права, які за своєю правовою природою були
подібними до сервітутних прав.
Першим кроком на шляху визнання інституту сервітутів у цивільному законодавстві
України була норма статті 4 (п. 6) Закону України “Про власність” від 7 лютого
1991 р., за якою “власника може бути зобов’язано допустити обмежене
користування його майном іншими особами”. Проте належне правове регулювання
сервітути (права користування чужим майном) набули лише у Цивільному кодексі
України та Земельному кодексі України.
Цивільний кодекс України передбачає два види сервітутів – земельні та особисті.
У статті 401 “Поняття користування чужим майном” Кодекс все ж не містить
визначення сервітуту, а лише визначає основі умови їх встановлення.
Право земельного сервітуту – це право власника або землекористувача земельної
ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою
(ділянками) (ст. 98 ЗК України). Як було згадано вище, сервітутне користування
земельною ділянкою уможливлює усунення природних “недоліків” одних, як правило,
невеликих земельних ділянок щодо природних багатств за рахунок інших і тим
підвищує їх цінність, є “правовою формою поповнення господарської корисності
земельних ділянок” [99; С. 13].
Сервітути, як вдало зауважував В. І. Сінайський, дають змогу послабити гост
- Київ+380960830922