РОЗДІЛ 2
УКРАЇНСЬКА ПРОМИСЛОВІСТЬ ТА МІСЦЕВІ ОРГАНИ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 1921 Р.
2.1. Становище промисловості України. Місцеві ради та їх органи, відповідальні за промисловість.
За роки світової та громадянської воєн господарство колишньої Російської імперії було майже остаточно виснажене та зруйноване. Ще гіршим було становище України - однієї з її найбільш промислово розвинених окраїн. Українська земля була серед головних театрів воєнних дій, міста й селища неодноразово переходили з рук у руки, заводи та фабрики піддавались руйнуванню та розграбуванню. В історичній літературі наводиться багато матеріалів щодо занепаду промисловості України: падіння обсягів виробництва і продуктивності праці, скорочення кількості діючих підприємств та робітників на них [1]. Однак, ці дані не можуть вважатися вичерпно точними. Так, джерелознавці констатують відсутність чітких відомостей про загальну кількість робітників України на початок 1921 р. [2]. Статистичні розбіжності мають місце і з інших показників. Це пов'язано з невисокою якістю джерельної бази, яку доводиться використовувати історикам. Проте, вочевидь, не буде помилкою відзначити, що загальний рівень промислового виробництва України в 1921 р. скоротився порівняно з довоєнними роками в 7 - 8 разів, кількість робітників - вдвічі, а продуктивність праці по основних галузях - у 4 - 5 разів [3]. Слід також зауважити, що занепад промисловості відбувався на фоні значного скорочення землеробства и тваринництва, розрухи на транспорті, глибокої кризи всього господарства.
При цьому історики зосереджують увагу переважно на індустріально розвинених регіонах та великих промислових центрах, де були сконцентровані цензові [4] підприємства, що зазнали величезних втрат [5]. Та наслідки воєнного лихоліття були помітними і в "глибинці", де переважала дрібна промисловість суто місцевого значення: у Золотоніському повіті Кременчуцької губернії майже всі підприємства були або зруйновані, або зупинилися через нестачу коштів, сировини та палива. Ті ж, що збереглися, працювали ледве-ледве, з великими перебоями, зазнаючи збитків [6]. В першій половині 1921 р. в місцевій промисловості Катеринославщини з 70 дрібних та середніх державних металообробних підприємств працювали з перебоями лише 26, з 12 лісозаводів і тартаків - лише 5, та й ті - не більш, ніж на 25% своєї потужності, а всі 5 ґуралень губернії були знищені та розграбовані під час війни [7].
Погроми ґуралень, броварень, цукрозаводів, тютюнових фабрик, шкірзаводів, інших підприємств були типовим явищем часів громадянської війни. До них вдавалися як банди грабіжників, так і місцеве населення, а також практично всі військові формування, що брали участь у війні. Це завдало значної шкоди господарству Правобережжя, де переважали ці галузі. Так, цукроварні Подільської губернії в 1921 р. виробили лише 735 тис. пуд. цукру, що становило 4,45 % від довоєнного [8]. Загалом же в УСРР у 1921 р. було вироблено 4775 тис. пуд. цукру - менше 7 % від рівня 1914 р. [9], а продуктивність праці в цукровій промисловості впала до 3 % [10]. На початку відбудовного періоду на Волині та Поділлі майже не працювали цегельні, зупинилися фосфорні розробки, значно скоротилося виробництво вапна [11]. Якщо ж згадати, що ці губернії практично не мали великої індустрії, стане ще більш зрозумілим, у якій прірві вони опинилися. Навіть кустарно-ремісницьке виробництво, що не потребувало складного устаткування та великих капіталовкладень, скоротилося по Україні на 30 % [12]. І це скорочення відбулося попри те, що багато промислових робітників вдалися до кустарництва та всупереч значній натуралізації селянського господарства (перехід до саморобного взуття, одягу, предметів побуту).
Тяжке становище промисловості України обумовлювало складність завдань з її відродження. Їх вирішення певною мірою залежало від діяльності місцевих органів державної влади - рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів і підлеглих їм установ. Однак, вони вже первісно були погано пристосовані для виконання державних функцій. Ради, що виникли під час революцій 1905 та 1917 рр., діяли як громадські організації та наближались за своєю сутністю до страйкових комітетів. Більшовики, використавши ради як знаряддя захоплення влади, перетворили їх на владні органи. При цьому в радянській системі зберігались поєднання виконавчих та законодавчих функцій, відсутність чіткого розподілу компетенцій між нижчими та вищими органами, між пленумами і з'їздами рад, з одного боку, та їх виконкомами і президіями - з іншого. Це ускладнювало роботу державного механізму, створювало підґрунтя для концентрації влади в центрі за рахунок місць, в руках апарату за рахунок рядових депутатів. Певні вади були характерні й для виборчої системи: відкрите голосування (найчастіше - списком), непрямі вибори та ін.
Формально місцевим радам належала вся влада на підлеглій території, але практика була далекою від конституційних норм. Більшовицьке керівництво суттєво обмежило демократичні засади місцевого самоврядування, виборчі права населення (ці обмеження в УСРР були навіть більшими, ніж в інших республіках [13]), пішло на жорстку централізацію управління та широке застосування надзвичайних заходів. По всій республіці були ліквідовані міськвиконкоми - їх функції перейшли до вищестоящих виконкомів [14], що звузило можливості депутатів впливати на становище у промислових центрах. В багатьох містах України ради взагалі не обиралися - їх організація почалася лише з весни 1921 р., коли президія ВУЦВК ухвалила низку нормативних актів щодо організації та функціонування міських рад [15].
Реальна влада завжди зосереджується в того, хто має в своєму розпорядженні кошти і матеріальні ресурси. З цієї точки зору місцеві виконкоми не мали грошей навіть для самоутримання. Їх фінансування проводилося централізовано - за рахунок держбюджету та шляхом позик і грошових допомог на потреби місцевого господарства, процедура і порядок надання яких відзначалися певн