Розділ 2. Формування та реалізація радянської політики
щодо Російської православної церкви в Криму (1917-1929 рр.)
2.1 Становлення відносин органів радянської влади та Російської православної церкви в Криму (1917-1923 рр.)
У жовтні 1917 р. у Петрограді відбувся жовтневий збройний переворот. Прихід до влади більшовиків виявився згубним для церкви. Радикалізм більшовиків відносно православ'я був абсолютним. Нова влада відмовила православ'ю в державному статусі та обрала курс на перетворення православної церкви на громадську організацію, яка не мала жодних пільг. Більшовики оголосили про повну секуляризацію громадського життя. Для православ'я це була трагедія. Потрібно відзначити, що ідеологічні її витоки чітко простежуються ще в дореволюційний період. Теоретичні обґрунтування майбутньої радянської антирелігійної та антицерковної політики зробили К. Маркс та Ф. Енгельс, які доводили, що релігія є опіумом для народу і від неї потрібно відмежуватися [166]. Детальніше, з урахуванням релігійної ситуації в Росії, цю думку висвітлив у своїх працях В. Ленін, який писав: " Релігія - рід духовної сивухи, в якій заради капіталу затоплять своє людське обличчя. Державі не може бути справи до релігії. Релігійні громади не повинні бути пов'язані з державною владою. Кожен може зовсім вільно сповідувати будь - яку релігію, або не визнавати ніякої релігії. Повне відділення церкви від держави - ось та вимога, яку ставить соціалістичний пролетаріат перед сучасною державою". На ІІ з'їзді РСДРП (1903 р.) обґрунтовується гасло "свобода совісті". Під ним насамперед розуміється відокремлення церкви від держави і школи від церкви [167, 44].
Як відомо, в переломні моменти історії соціальна психологія вимагає оновлення віри. Більшовицькі лідери запропонували розбурханому Першою світовою війною та буремними революційними подіями 1917 року суспільству ідею комуністичного оновлення. Згідно з думкою М.Бердяєва, більшовизм показав, наскільки велика влада ідей над масами, якщо вона тотальна і відповідає архетипам масової психіки. Пропонуючи "світле майбутнє", нова влада вимагала не лише віри в пропоновані ідеали, а й безумовного підкорення суспільства, ідеологічного однодумства, непримиренності до "ворогів", до несвідомості, темноти або мракобісництва у вигляді релігійних вірувань" [168, 134-135].
За своєрідний зразок рольової моделі щодо питання про боротьбу з релігією і церквою більшовики обрали приклад революційної Франції кінця ХVІІІ ст. та Паризької комуни. Останню вони вважали "попередницею радянської влади" [169, 59]. На початковому етапі революційної діяльності В.Ленін і його послідовники були переконані, що варто лише знищити матеріальне підґрунтя, як церква (разом із релігією) відімре сама по собі. Коли ж на початку 1920-х років стала зрозумілою здатність церкви уникнути відмирання, партійно-державне керівництво почало застосовувати засоби безпосереднього централізованого переслідування. Як наголосив В.Булгаков, "Квазірелігійне вторгнення марксизму в Росію було не одномоментним актом, а хвилеподібним процесом, котрий пройшов декілька поколінських етапів, серед яких найбільш "масовидні" належать до 20-30-х років" [170, 100].
Ідеологічно - атеїстична боротьба комуністів із Російською православною церквою обумовлювалася ненавистю до неї як до ідеологічної основи царизму (чого, до речі, не було по відношенню до іудаїзму та ісламу). Тим самим більшовики прагнули усунути структуру, яка протягом багатьох віків формувала світобачення суспільства, протиставивши релігійному світоглядові комуністичну ідеологію. Ідеологічний монізм був обов'язковим чинником творення радянської держави [86; 87; 171]. Політичні ідеали правлячої РКП(б) щодо витіснення релігії та церкви зі сфери суспільного буття були чітко сформульовані в програмі 1919 року: "Партія прагне до повного зруйнування зв'язку між експлуататорськими класами й організацією антирелігійної пропаганди, сприяючи фактичному звільненню трудящих мас від революційних забобонів" [172, 49].
Уже перші постанови радянської влади безпосередньо стосувалися більшості сфер життєдіяльності церкви. Так, "Декретом про землю", прийнятим ІІ Всеросійським з'їздом рад робітничих і солдатських депутатів 26 жовтня (8 листопада) 1917 року, було проголошено вилучення монастирських та церковних маєтків з живим і мертвим реманентом, садибними будівлями та всім обійстям [173]. Відтепер землею не могли володіти на правах власності ні окремі особи, ні релігійні організації. Згідно з "Положенням про земельні комітети", поданим на затвердження РНК 5(18) грудня 1917 року, "всі землі нетрудових господарств", а отже і церковні й монастирські землі, лісові, водні та промислові угіддя були націоналізовані й передані в розпорядження земельних комітетів [174; 175, 218-224].
У прийнятій урядом РСФРР 2(15) листопада 1917 року "Декларації прав народів Росії" [176, 18; 175, 39-41] проголошувалося "скасування будь-яких національно-релігійних привілеїв та обмежень", тобто ліквідовувалося колишнє панівне становище православної церкви. Декретом Всеросійського центрального виконавчого комітету і Ради народних комісарів від 11(24) листопада 1917 року анулювалися стани, позбавлялися привілеїв дворянство, духовенство та купецтво [177, 31; 175, 71-72]. Влада скасовувала також усі особливі права й переваги, які раніше належали церкві й священнослужителям, зокрема пільги щодо пересилання поштових пакетів і кореспонденції, переїзду на залізницях, звільнення приміщень, що їх займали духовні особи, від військових розквартирувань тощо.
Наступним кроком щодо обмеження впливу церкви була постанова РНК від 11(24) грудня 1917 року про передачу справи виховання й освіти з духовного відомства у відання Наркомату освіти [178, 126; 175, 210-211; 179, 21-22]. Декрет практично ліквідував систему духовної освіти в країні. Водночас це була й експропріація матеріальних ресурсів церкви.
Згідно з Декретом ВЦВК і РНК Радянської Росії від 16(29) грудня 1917 року про розлучення, всі