Вы здесь

Літературна критика Дж.Х.Міллера: трансформація західноєвропейських теорій.

Автор: 
Хлибова Наталія Олександрівна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2008
Артикул:
0408U003725
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2.
ДЖ.Х. МІЛЛЕР У СИЛОВОМУ ПОЛІ ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКИХ ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧИХ НОВАЦІЙ
1950 - 1970-Х РОКІВ

2.1. Становлення Міллера-феноменолога на тлі Женевської школи "критики свідомості" і критики свідомості Ж. Пуле
Бурхливий розвиток літературно-критичної думки у ХХ столітті, виникнення численних дослідних шкіл у різних країнах Європи й Америки висунуло на перший план проблему їх (цих шкіл) взаємодії і взаємовпливу. Хоча сучасні літературознавчі методології мають, як правило, інтернаціональний характер, все ж їх розвиток в окремих країнах "забарвлений" в національні кольори. У більш широкому плані привертає увагу і різниця між континентально-європейською і англо-американською критикою і наукою про літературу. Представники останньої протиставляють себе як "практичних критиків" високоінтелектуальній, філософській критиці континентальної Європи. Нерідко це протиставлення має гостро критичний характер. Так, деякі літературознавці відомої Каліфорнійської школи літературної критики і теорії не добирають висловів, коли характеризують методологію французьких постструктуралістів. Наприклад, Х. Уайт у статті з примітною назвою "The Absurdist Moment in Contemporary Literary Theory" ("Абсурдистські тенденції в сучасній теорії літератури") (1977) буквально накинувся на деконструктивістів, називаючи їх, зокрема, "терористами" від літературознавства, які "не обмежують себе ніякими рамками як у своєму ставленні до предмета вивчення, так і щодо застосованого методу дослідження. Їм все дозволено. Їх наука про правила не визнає ніяких правил" [195, с. 85].
У зв'язку з цим привертає увагу і позиція одного з провідних представників Йельської літературознавчої школи - Дж. Хартмана. Як і його товариші по Йельській школі - П. де Ман і Г. Блум, Дж. Хартман застосовував методологію деконструктивізму, однак не прагнув нав'язати ідеї і методи останнього всьому американському літературознавству. Більше того, в одній із своїх пізніх книг - "Criticism in the Wildness: The Study of Literature Today" ("Розбрід у критиці: вивчення літератури сьогодні") (1980) [104] - він висловлює думку про те, що американським дослідникам літератури слід більшою мірою орієнтуватися на власну традицію. Він не в захваті від того, що в 70-ті роки "американське літературознавство пережило нашестя європейських володарів дум" і сподівається, що "80-ті роки будуть більшою мірою орієнтовані на власну філософію", бо "приплив ідей зсередини нагально необхідний" [104, с. 9].
Водночас сам Дж. Хартман, як і Дж.Х. Міллер, залишається все ж у полоні європейських впливів, додаючи до методології деконструктивізму деякі феноменологічні ідеї і підходи.
Йому близька, зокрема, думка феноменологів про те, що творчість, як і його ії інтерпретація, являє собою акт "індивідуальної свідомості".
Однак, на відміну від феноменологів, він акцентує увагу не на свідомості автора, як це робив ранній Дж.Х. Міллер, який знаходився під впливом ідей Женевської школи, а на "творчій свідомості критика, дослідника, який не зашорений ніякою теорією і "вільно" прочитує тексти". Цим Дж. Хартман, як Дж.Х. Міллер, зближує феноменологічну методологію з деконструктивістською, представники якої говорять не просто про свободу критика, але й його сваволю.
На відміну від Дж. Хартмана, Дж.Х. Міллер не закликав розвивати традиційні англо-американські підходи до художньої творчості, хоча і симпатизував таким, вже застарілим до кінця ХХ століття, дослідним школам, як марксистська і "нова критика". Більшою мірою, ніж будь-хто, він сприяв проникненню в США найбільш модних європейських методів дослідження, перш за все феноменологічної критики і деконструктивізму. При цьому він не стільки рекламував європейські методи дослідження літератури, як це робив П. де Ман, скільки активно включав їх у свій арсенал. Як деконструктивіст він був усього лише одним із представників цього методу в літературознавстві США, причому не провідним (ця роль за всіх підстав відводиться П. де Ману), а ось як "критик свідомості" він був, без сумніву, найвидатнішим в Америці.
Що ж являла собою ця школа "критиків свідомості", або феноменологічних критиків? Женевська група "критиків свідомості" почала формуватися вже в 30-ті роки. На ранньому етапі існування її найпомітнішими представниками були М. Раймон, Г. Башляр, А. Беген. Пізніше до неї увійшли Ж. Пуле, М. Бланшо, Ж.-П. Рішар, Ж. Руссе, Ж. Старобинський.
Виникнення Женевської школи "критиків свідомості" було підготовлене різними вченнями - феноменологічною філософією Е. Гуссерля, екзистенціалізмом М. Хайдеггера, естетикою Б. Кроче. Не останню роль відіграли власне літературні впливи, насамперед художня практика і теоретична орієнтація романтиків.
Вчення Е. Гуссерля було справжньою революцією у філософії. Домінуючим на межі століть позитивістським поглядам на світ і людину Е. Гуссерль протиставив антипозитивістське по своїй суті вчення про людину. Як носій свідомості людина, на думку Е. Гуссерля, високо піднімається над матеріальним, "позитивістським" світом. І що ще важливіше - свідомість не просто відображає цей світ, а, скоріше, на його основі створює чи "моделює" світ власний. В акті пізнання світу, з погляду Е. Гуссерля, об'єкт невіддільний від суб'єкта, від його свідомості. Це, природно, стосується і такого "об'єкта", як художній твір. Цим підкреслюється роль автора і читача як носіїв "свідомості" в художній творчості. Якщо формалісти, зокрема "нові критики", ізолювали твір як "естетичний об'єкт" від автора й займалися аналізом його структур, то і для послідовників Е. Гуссерля найважливішим є саме зв'язок письменника, точніше - свідомості останнього з твором. Будь-який об'єкт, включаючи і художній текст, - це продукт породжувальної чи "інтенціальної" активності самої свідомості. Простіше кажучи, свідомість творить навколишній предметний світ, а крім того, художні, естетичні "об'єкти".
Основна думка Е. Гуссерля і його послідовників-фено