Ви є тут

Мовний етикет угорського населення Закарпаття

Автор: 
Гульпа Діана Василівна
Тип роботи: 
Дис. канд. наук
Рік: 
2008
Артикул:
0408U004040
129 грн
Додати в кошик

Вміст

РОЗДІЛ 2
СПЕЦИФІКА МОВНОГО ЕТИКЕТУ УГОРСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ ЗАКАРПАТТЯ У ДВО- ТА
БАГАТОМОВНОМУ СЕРЕДОВИЩІ
Взаємовідносини та взаємозв’язок народів автоматично є й взаємовідносинами та
взаємозв’язком мов [187, с. 36] і культур. В окремих районах на Закарпатті
українці й угорці споконвіків спілкуються між собою, тому вважаються
двомовними. Мовці різних мовленнєвих груп, що перебувають у безпосередньому
контакті, протягом певного часу можуть стати двомовними, тобто такими, що майже
вільно володіють другою мовою [17, с. 317], і бікультурними, в тому числі – й
на рівні мовного етикету. Двомовність – це наслідок тісного взаємозв’язку двох
мов, що веде до безпосереднього або опосередкованого зв’язку їх членів, яке, в
свою чергу, сприяє подальшому розвитку й взаємозбагаченню мов і культур у
системі одного соціуму, а ширше – суспільства й нації загалом. У цьому
взаємозв’язку найповніше виявляються риси людей, що населяють певну територію,
зокрема – їх здатність до володіння двома мовами й водночас усвідомлення
важливості розуміння і сприйняття відповідних культур. Закарпаття є саме тією
територією, де вже століттями мирно співіснують понад 10 національностей. При
цьому, кожна з них має всі можливості для розвитку і вдосконалення – наявні
школи з відповідними мовами навчання (угорською, словацькою, російською тощо),
преса, радіо- та телемовлення, відповідні кафедри в Ужгородському національному
університеті (угорської філології, словакістики, російської мови та літератури,
німецької філології, румунської мови), проводяться факультативні заняття з
польської, румунської, словацької, угорської, чеської мов, конференції та
наукові симпозіуми тощо. Комплексне дослідження взаємодії цих мов у межах
однієї території передбачає перш за все теоретичне обґрунтування явищ
двомовності (білінгвізму) та багатомовності (мультилінгвізму, полілінгвізму).
2.1. Мовний етикет у двомовному середовищі
Двомовність як багатогранне поняття є індивідуальним, суспільним, соціо- та
психолінгвістичним явищем. Двомовною вважається та особа, яка в одно- або
багатомовному середовищі здатна на рівні рідної мови спілкуватися на двох (або
більше) мовах згідно із соціокультурними вимогами, встановленими спільнотою та
індивідом щодо комунікативної та когнітивної компетенції індивіда, який здатний
ототожнюватися з обома мовними групами та культурами або ж їхніми частинами.
В.Д. Бондалетова розрізняє двомовність індивіда та спільноти. Двомовність
спільноти, залежно від її розповсюдження, може бути регіональною та
національною, повною і частковою. З огляду на взаємозв’язок двох мов,
Л. В. Щерба наголошуючи на різноманітностях білінгвізму, виділяв змішану та
чисту двомовність. У нашій роботі при вивченні цього питання враховуємо те, що
в лінгвістичній науці виділяють три підходи дослідження білінгвізму:
1) соціолінгвістичний; 2) психологічний; 3) педагогічний. Відповідно питання
двомовності розглядаємо із соціолінгвістичного, психологічного, педагогічного
та нейрофізіологічного ракурсів.
Поділ двомовності на різні види зумовлює взаємовплив між їх підвидами. Чітку
типізацію білінгвізму знаходимо в працях Є. Кіш [179, с. 212], який в
соціолінгвістичному аспекті розрізняє такі типи двомовності:
а) за часом вивчення мови розрізняють: 1) ранню двомовність, тобто двомовність
у дитячому віці; 2) в юнацькому віці; 3) дорослу або пізню двомовність. Про
повну двомовність йдеться здебільшого, у випадку ранньої двомовності. Деякі
нейрофізіологи ідеальною вважають двомовність, засвоєну в 4 та у 8 років.
Перешкодою дорослої двомовності є, насамперед, структура упередженості, а також
відносна негнучкість партикулярної бази;
б) з огляду на компетенцію існує: 1) урівноважена, симетрична або збалансована
двомовність; 2) неврівноважена, асиметрична або домінуюча двомовність. У
першому випадку рівень знання мов є однаковим. У другому – рівень володіння
однією з мов є вищим, а другою – нижчим;
в) за рівнем знання мови: 1) повна або досконала (перфектна); 2) неповна або
часткова. У першому випадку знання мови є тотожним рідній, а в другому –
іноземній;
г) за походженням розрізняють: 1) природну або спонтанну двомовність;
2) штучну або культурологічну двомовність. Природна двомовність існує тільки в
поліетнічному суспільному середовищі, а штучна – в закладах двомовної
орієнтації, зі спеціальною методикою вивчення мови (в дитячому садку, школі,
вищому навчальному закладі, мовних курсах);
ґ) за розповсюдженням розрізняють: 1) двосторонню або білатеральну двомовність;
2) односторонню або унілатеральну двомовність. Двостороннім є білінгвізм у тому
випадку, якщо різномовні спільноти, що живуть поруч, взаємно починають володіти
мовою одне одного. Одностороннім є білінгвізм, якщо тільки одна зі спільнот
володіє мовою іншої. Це спостерігається у відносинах державної більшості щодо
національної меншості;
д) за дією розрізняють: 1) дійову, активну або продуктивну двомовність;
2) сприймаючу, пасивну або рецептивну двомовність. Активний білінгв без
перешкод розмовляє та пише другою мовою, тоді як пасивний білінгв сприймає
мову, але в процесі спілкування та вираження у нього/неї виникають проблеми і
це відображається на його/її письмових здібностях;
е) відповідно до вільного або примусового освоєння, розрізняють: 1) народну та
2) елітну двомовність. Перша характерна для учасників меншин, за своїм
походження вона суспільна, її створює життєва необхідність, а друга властива
індивідам та спільнотам, що інтенсивно вивчають державну та світові мови, що
характерно і для досліджуваної в роботі території;
є) відповідно до контексту освоєння мови, а також взаємозв’язку мовної системи
білінгвів виділяють: