РОЗДІЛ 2
ЕТНОКОНФЕСІЙНА КАРТА КРИМУ: ІСТОРИЧНА РЕТРОСПЕКТИВА ТА СУЧАСНІСТЬ
2.1. Історичні чинники формування етнорелігійної конфігурації Криму
Сучасна етноконфесійна конфігурація півострова формувалася в процесі
довготривалого історичного розвитку. У ретроспективному плані можна виділити
чотири масштабні культурно-етнорелігійні періоди домінування на кримській
землі: греко-візантійсько-християнський (VII–VI ст. – кінець І тис. до н. е.),
татаро-ісламський (XIII ст. – друга половина XVIII ст.), російсько-православний
(1783 р. – початок XX ст.) [350, с. 3], радянсько-атеїстичний (20–30-ті роки ХХ
ст. – кінець 80-х рр. XX ст.).
Входження Криму до орбіти християнського впливу пов’язане з торговими центрами
Боспору (пізніше з Херсонесом), куди воно вірогідно потрапляло з малоазійського
узбережжя Чорного моря внаслідок гонінь на християн. На користь такого
твердження прибічники раннього поширення християнства в Криму наводять
матеріали І Вселенського собору в Нікеї (325 р.), де вже начебто були присутні
єпископи Боспору, Херсону та Скіфії.
Можна стверджувати, що нова релігія активніше, ніж раніше, проникає на цю
територію в кінці III – на початку IV ст. Твердо встановлено, що в V ст. у
Херсонесі та на Боспорі вже існують єпископські кафедри, але чи були вони у
федератів Південно-Західної Таврики. Разом із тим, прийняття з політичних
міркувань християнства соціальною верхівкою варварів іще не означало
християнізацію всього племені. Тільки в самому кінці 20-х рр. VI ст. у цьому
напрямі відбувся корінний, незворотний злам.
Позиції церкви Південно-Західної Таврики визначала єпархія Херсона Доранта.
Федерати імперії, що жили в межах її кордонів, вступали в нові для них
відносини, засвоюючи ромейські цінності й звички. У цей час населення
півострова переживало демографічний підйом, причини якого крилися не тільки в
стабілізації життя краю, але і в наслідках церковної політики. Крім
прибульців-інородців, переважно булгар, на кримських землях з’явилися мігранти
з Романії, прихильники монофізитства й монофелітства, приплив яких збільшився
після перемоги ортодоксального християнства на Вселенському синоді 681 р. [558,
c. 12].
Дві самостійні єпархії – Херсонська та Боспорська (створені в IV ст.) спочатку
підпорядковувались ієрусалимському патріарху, а з V ст. –
константинопольському. Пізніше на півострові виникають Готська, Сугдейська (V
ст.) та Тульська єпархії (IX ст.) [350, с. 6]. Остаточне утвердження
християнства пов’язане із заснуванням іконоборцями в Криму монастирів у VIII –
IX ст., таких як Успенський, Качи-Кальон, Шулдан, Челтер та ін. Саме в цей час
еміграція іконоборців збільшила питому вагу грецького населення на теренах
Криму.
Завдяки князю Володимиру християнство розповсюдилося з Херсонесу по всій
території Русі. А в середні віки оплотом християнської культури в Тавриці стає
князівство Феодоро зі столицею на плато Мангупі. Після знищення князівства
турками (ХV ст.) центр переміщується до Успенського монастиря, з п’яти єпархій
залишається лише Готсько-Кефайська. Під час татаро-турецького панування
християнське населення сплачувало данину мусульманському духівництву, мало
право відновлювати власні храми та будувати нові. Проте православне життя на
теренах Криму поступово занепадало.
Новий імпульс відродження християнської традиції в Криму починається після
приєднання регіону до Росії в 1783 р. (з 80 православних церков на той час лише
33 перебували у відповідному стані). Крим довгий час перебував у складі різних
єпархій, оскільки на півострові залишилася невелика кількість християн. Проте
на середину XIX ст. припадає розквіт, пов’язаний з іменем архієпископа
Херсонського й Таврійського Інокентія [544, с. 7]. До складу Таврійської
(згодом Кримської) єпархії в дореволюційний період та перші роки комуністичної
влади входили окрім російських парафії православних греків. Відродження
Російською православною церквою православних інституцій у Криму було важливим
для освоєння півострова і водночас сприяло консолідації грецьких діаспорних
груп.
Тільки впродовж 1787–1799 рр. у складі Феодосійської (вікарної) єпархії,
заснованої за національною ознакою, грецькі етноконфесійні громади Криму на
власні кошти відродили й побудували понад двадцять церков і каплиць
(Трьохсвятительська церва в Севастополі, церква св. Афанасія в Керчі, каплиця
св. вмч. Георгія в Старому Криму) [552, с. 33]. Духовними центрами православних
мешканців Криму залишалися монастир св. вмч. Георгія в Балаклаві, давні церкви
в Бахчисараї, Феодосії, Керчі, Карасубазарі. Парафії греків у Криму були
моноетнічними, що стало, як у Ніжині, Києві й Приазов’ї, шляхом самозбереження
громади й кожної особи [539, c. 10].
Греки в Криму зберігали національні особливості у сфері побутової релігійності,
для якої була характерна наявність різних комплексів етнорелігійних традицій,
зумовлена різними історичними долями окремих міграційних груп і впливами
культур інших народів півострова. Попри всі уніфікаційні міри
релігійно-побутова обрядовість греків зберігала свій національний характер,
забезпечуючи передачу етнічних особливостей [539, с. 11].
З 1917 року почався новий період в історії країни та церкви: період безбожжя,
запустіння храмів, арештів священиків та членів церковних рад, переходу
культового майна у власність держави. Станом на середину 80-х років ХХ ст. у
Криму залишилось лише кілька десятків православних парафій.
Звернімось до динамічної історії єврейсько-юдейської діаспори в Криму. Перші
юдеї з’явились на півострові наприкінці ІІ–І ст. до н. е. в період існування
Понтійської держави
- Київ+380960830922