РОЗДІЛ 2
ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИЙ ЧИННИК І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО: ВЗАЄМОДІЯ НА РІВНІ МОДЕРНОЇ
СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ
2.1. Поняття, структура та механізми функціонування громадянського суспільства
Необхідною умовою повноцінного функціонування будь-якого суспільного організму,
котрий поєднує в собі безліч різноманітних, часто навіть, суперечливих
інтересів людей, що його утворюють, є високий ступінь самоорганізації.
Суспільне життя вимагає від людини, з одного боку, активної самореалізації,
повноцінного самовираження, а з іншого боку, обмежує її прагнення та коригує
поведінку. Ці два процеси поєднуються через велику систему взаємозв’язків, в
які вступає індивід, творячи при цьому складну структуру суспільства.
Міжлюдська взаємодія повинна передбачати розроблення та практичне втілення
механізмів регулювання та налагодження стосунків між людьми у різних сферах
життєдіяльності.
При осмисленні взаємовідносин між індивідами висуваються найрізноманітніші
теорії співжиття, аналіз яких дозволяє сучасникам прослідкувати характер змін у
суспільстві, виділити основні світоглядні парадигми. Бажаною, а на певних
етапах розвитку необхідною, формою співжиття людей, які зацікавлені у
впорядкуванні відносин, захисті інтересів та наявності можливостей впливати на
вирішення проблем, постає громадянське суспільство.
Вдаючись до аналізу громадянського суспільства, науковці часто визначають його
як своєрідний соціальний простір, в якому люди пов’язані і взаємодіють між
собою як незалежні особистості. Він формується як система життєдіяльності
соціальної, соціокультурної та духовної сфер, що покликані забезпечити умови
для самоздійснення окремих індивідів [50, 74].
У широкому розумінні громадянське суспільство деякі дослідники (А. Кочетков, З.
Голенкова, В. Витюк, В. Шинкарук, В. Демидов) розглядають крізь призму
недержавних відносин та інститутів. Разом з тим, А. Одінцова та Т. Щедрова
зауважують, що під цим поняттям слід розуміти сукупність відносин, формальних і
неформальних структур, у рамках яких задовольняються різноманітні потреби,
відбувається реалізація інтересів індивідів та їх груп [213], [335]. Тому якщо
враховувати, що необхідною підставою інтегрованого утворення виступає взаємодія
індивідів, розгляд соціального простору громадянського суспільства не можна
зводити до системи випадкових відносин.
Пояснюючи причини творення даного феномена людьми, варто звернутися до поглядів
Г. Гегеля. Філософ обумовлює діяльність приватних осіб інтересом, через що
об’єднуючим принципом стає зацікавленість у досягненні конкретних цілей.
Важливим у становленні спільної для членів суспільства соціальності стає
співвіднесення їх потреб, добровільний вихід за межі власної “особливості”.
Тому не можна нехтувати думкою Г. Гегеля щодо поєднання принципу суб’єктивної
свободи, приватної власності та взаємозалежності членів суспільства, адже
“особлива ціль завдяки співвідношенню з іншими надає собі форму всезагальності
і задовольняє себе, задовольняючи, разом з тим, прагнення інших до блага” [53,
227]. В роботах науковця можна виявити умови, які створює громадянське
суспільство для співіснування людей, соціальної інтеграції. Ними є дотримання
правових принципів у відносинах, підтримка всезагальної цінності особливих
інтересів через поліцію і корпорації та культуротворче значення освіти.
Даний підхід, безумовно, привертає увагу до соціологічної концепції М. Вебера.
Дослідник визнає соціальними лише ті дії, котрі по своєму змісту зорієнтовані
на поведінку інших: чи то внаслідок традиційно встановлених цінностей, чи через
координацію дій відносно інтересів індивідів (цілераціональні дії) [40, 626].
Очевидно, що в процесі діяльності раціональні засоби та цілі доповнюються
впливом орієнтацій і норм національної спільноти, у дотриманні яких індивід
бачить свій обов’язок.
Переосмислюючи веберівську концепцію, Ю. Габермас доповнює аналіз чинників
раціональної соціальної взаємодії комунікативною практикою досягнення
взаєморозуміння через дискурс [49]. Науковець пропонує розглядати громадянське
суспільство крізь призму життєвого світу людини з його міжособистісними
стосунками та через формування громадськості – сфери публічного вираження і
обговорення ідей, що сприяє оцінюванню роботи державних інституцій та утворенню
колективної відповідальності. Таким чином, в понятті “громадянське суспільство”
акцентується увага на інтерсуб’єктивному розумінні соціальних відносин, що
передбачає здатність людей до взаємоузгодження їх особистих підходів до життя
та легітимації спільно визнаних норм.
Заслуговують на увагу дослідження громадянського суспільства Д. Коеном та Е.
Арато. Проаналізувавши та узагальнивши попередні теоретичні підходи вчені
пропонують виділити модель соціального середовища, не обмеженого
індивідуалізмом, а такого, що через комунікативну інтеракцію людей в публічній
та приватній сферах і систему асоціацій здатне створювати моменти спільності та
узгодженої діяльності [147, 44-45].
При розгляді результативності демократичних перетворень західного суспільства
доволі поширеним став інституційний підхід. Характеризуючи розвиток
громадянського суспільства, соціологічні концепції визначають його
самоорганізацію та структуру як процес інституціоналізації. Як наслідок,
характерною здатністю даного феномену визнають впорядкування зв’язків та
відносин між людьми, регламентацію їх поведінки за допомогою норм і цінностей,
творення на основі формальних та неформальних відносин різноманітних виявів
асоціативного життя [248,38-39].
Багато дослідників умовою появи громадянського суспільства вважає наявність
самоорганізован
- Київ+380960830922