зміст системи якого постає як
базис педагогіки (філософія виховання) та як сутність освіти, як теорія
формування людини, діалектично пов’язаної з розвитком людства загалом.
Отже, метою системи виховання вбачається створення умов до поставання людини як
Господаря світу матеріальної та духовної культури, в т.ч. суспільного способу
виробництва як його невід’ємної та найбільш динамічної складової. Це розуміли
ще французькі філософи-матеріалісти, хоча на місце авторитету бога-творця
поставили непохитний авторитет матері-природи, також суто зовнішній відносно
людини. Це й усвідомлювала німецька класична філософія, хоча на місце вищого
авторитету поставила Всесвітній Дух. Головне, це усвідомили К.Маркс та
Ф.Енгельс, які повернули вищий авторитет зі спекулятивних висот на землю, себто
до Людини як “міри-всіх речей”, до дійсної “вершини”, до потенційної
досконалості: “Геній є нормальним станом людини, а все інше – відхилення від
норми”, – казав У.С.Моем.
Виходячи з вищенаведеного, можна провести чіткі паралелі стосовно
знання-пізнання, соціалізації з процесами мережування: розгортаються ті ж
критерії узагальнення (інтеграції) – економічність, ефективність, етичність,
естетичність, істинність – як критерії цілісності, всебічності та істинності
знання. Саме так соціалізація здійснюється як перехід від дійсно всезагального
до охопленою ним різноманітності одиничного, а знання – освоює на основі
вихідних принципів все нові й нові факти, феномени, явища.
Отже, перехід на новий рівень цілісності, всебічності та істинності знання
(інтеграції) пов'язаний із переходом до нової якісної парадигми (дійсної
абстракції), яка зумовлює “зняття” (рос. снятие) попередніх випадкових
взаємозв'язків уявлень та фактів. За таких умов, знання-пізнання як формування
свідомості здійснюється на рівні дійсно людського ставлення до оточуючого світу
за різними критеріями розрізнення істини – брехні, користі – шкоди, добра –
зла, краси – потворності.
Людина, яка втрачає такі критерії, не може орієнтуватися і плідно взаємодіяти в
повноті, яскравості та складності (високому ступені щільності, насиченості та
інтенсивності) взаємозв'язків світу людської матеріальної та духовної культури,
стає детермінованою зовнішніми випадковими впливами, індивідуально-груповими, а
не суспільними, загально людськими інтересами.
Безумовним джерелом перетворених форм виступає редукована конкретність, на
основі якої формується абстрактно-загальне, яке в царині знання-пізнання має
плідне підґрунтя: на жаль, за влучним виразом К.Маркса, наука не тільки малює
повітряні палаци, але й зводить окремі житлові поверхи будівлі ще до того, як
закладає її фундамент []. Прикладів того, що логічний фундамент верхніх
поверхів розкривається після їх будівництва чимало: диференційне числення
відкрили Ньютон та Лейбниць, але його основа, дійсні принципи відкрилися лише
за часів нової парадигми мислення Лагранжем та Ейлером.
Тому, саме царина науки, що послуговується суто абстрактним мисленням, системою
“квазінаукових термінів та фраз”, архінезрозумілих абстракцій створює пусте
відірване від практики, від дійсності й життя абстрактне знання. Останнє стає
необхідним підґрунтям, причиною того, що людина зупиняється на рівні логіки
часів Джона Локка: формуються уявлення про конкретне як чуттєво-наглядне;
уявлення про кількість формується внаслідок відволікання від якісних
характеристик речей, явищ, понять тощо; уявлення про поняття – як про
абстрактно-загальний термін зафіксоване в словах чуттєво-наглядне; уявлення про
суперечність – як про негативне, небажане, результат похибки мислення якого
потрібно запобігати [].
Ще сенсуаліст Гельвецій визначив джерело негараздів в системі знання-пізнання в
тому, що вчені прагнуть вийти за межі людського досвіду та подумки створюють
надраціональні та ірраціональні умоглядні гносеологічні конструкти, яким у
дійсному людському пізнання немає ні аналогу, ні місця, ні виправдання [].
Завдяки абстрактно-загальному, перетвореним формам сфери фіктивної
конкретності, людина починає “бачити” в оточуючому світі лише формалізовані
образи, а все інше зливається в розчин, мішанину незрозумілих “відхилень” від
звичайного, відомого, в “марево” небажаних подробиць. І якщо людина вважає за
прояв “свободи волі” нівелювання, знищення, запобігання, знешкодження
незрозумілого (себто суперечливого до його досвіду), то від дії по формі ,
формату вона переходить до свавілля. Але таке свавілля включає ще менше свободи
ніж дія по формату, воно також не може вийти за межі об'єктивної, абсолютної
детермінації зовнішніми обставинами та інтересами, їх впливом на людину.
Таким чином, замість мережива загальнолюдських взаємовідносин та стосунків
людина опиняється у павутинні вузько особистісних, вузько корисних потреб та
інтересів індивіду, які й зумовлюють детермінацію індивіда будь-яким, навіть
незначним, зовнішнім впливом.
В таких умовах формалізація (формальна освіта, формальна догматична наука,
ідеологізація виховання) отримує розповсюдження в соціумі завдяки своїй
“пристосуванській” орієнтації, забезпеченню та опосередкуванню конформної
поведінки індивіда і передбачає подальшу формалізацію соціальних зв’язків та
відносин, що веде до конкрентної, зовнішньої дезінтеграції суспільства і
світоглядної дезорієнтації індивіда, формування індивідності.
На наше переконання, саме формалізм та догматизм як результат дії
ірраціональних перетворених форм , що підкорюють сферу дійсно конкретного
знання-пізнання, нерідко пов’язані з різними модусами нетерпимості до всякого
інакомислення. В умовах соціальної нестабільності, коли перестають діяти або ж
свідомо усуваються традиційні норми і цінності, ця нетерпимість може виявити
себе в різноманітних соціальних проявах, стаючи при цьому джерелом імморалізму,
солідаризму, опортунізму і, нерідко, прямої агресії. Це знаходить прояв у
вигляді масової деградації, дезорієнтації як модусах дезінтеграції. В цих
умовах в соціумі виникають нові інститути соціалізації, освіти й виховання, які
створюються не на основі стійкого соціокультурного й інформаційного контексту,
а як намір та практики впорядкування свого життя (хоча б на поверхні, без
занурення у сутність), надання йому хоч якогось сенсу в умовах соціальної
нестабільності і панування інформаційної стихії – формується світ фіктивної
конкретності заповнений перетвореними формами.
Останні являють собою своєрідну альтернативу освяченій постмодернізмом
фрагментованій культурі так званого інформаційного (або “мережевого” за
М.Кастельсом) суспільства, що справляє очевидний та прихований негативний
виховний вплив на стан цілісної особистості, ускладнюючи або й унеможливлюючи
процес її самоідентифікації. Однак потрапляючи в рамки нової структури, нової
залежності, людина повинна платити за це надзвичайно високу ціну – “бездумне
відречення від себе”, відчуження від самої себе, від своєї людської сутності,
себто – розлюднення.
За таких умов ми приречені шукати обдаровані особистості й таланти, замість
того, щоб їх продукувати з індивідуальностей, себто “маємо чекати замість того
щоб узяти” [], розпочати продукування людей.
Отже, дослідження перетворених форм інтеграційно-дезінтеграційних процесів в
царині знання-пізнання дозволяє з’ясувати який рівень соціалізації як
інтеграції у суспільні взаєвідносини забезпечує та чи інша перетворена форма.
Будь-яка “іноформа” є “іно-” стосовно якоїсь повноцінної і повноправної форми,
яка є загальнішою, всебічнішою, ціліснішею та істинішею, себто правильнішею від
усіх своїх перетворених “інокорелятів” в умовах певного рівня щільності,
інтенсивності та насиченості взаємозв’язків. Саме такі “іноформи” в процесі
знання-пізнання, процесі соціалізації мають бути осмислені стосовно різних
критеріїв: економічності, ефективності, етичності, естетичності та
об'єктивності –або параметрів соціалізації (“всемогутності виховання”,
“всебічності виховання”, його “плановості” тощо).
Розглянемо практичний приклад такого дослідження. На нашу думку, актуальним
прикладом розбалансування та дегармонізації взаємовідносин в процесі
Виробництва-Споживання, що вимагає негайного перегляду основ взаємовідносин, є
академічна наука як соціально-економічна система, форма організації взаємодії
членів наукової спільноти та форма соціалізації в освітньому процесі.
Академія виникла в ті часи, коли філософія не просто досліджувала зовнішній
світ, але й робила це в ході критичного подолання релігійно-міфологічного
світосприйняття, полемізуючи з ним, формуючи власні світоглядні картини
зовнішнього світу як антитези до уявлень релігійно-міфологічної свідомості.
Себто шлях до істини шукався через розгляд суперечливих уявлень, але він
наштовхнувся на т.з. “психофізичну проблему” – жорстку контроверзу
матеріального та ідеального. Саме в цей час і виникає перша Академія –
(рос.академия, англ.academy, нім.Akademief, грец.БкбдЮмейб, – назва місцевості
поблизу м. Афіни, де було розташоване святилище міфічного героя ’БкЬдзмпт) –
школа створена Платоном як спільнота однодумців, неофіційний політичний клуб
[]. В подальшому Академія стає безпосередньо формою організації, інтеграції
наукового знання та наукової діяльності групи людей як наукової спільноти.
У філософії та соціології терміном “наукова спільнота” позначається сукупність
професійних учених, осіб із спеціальною підготовкою, соціальною функцією яких є
відтворення знання. Формування перших наукових спільнот відбувається до часів
виникнення в Європі XVI-XVIII століття перших наукових академій: Платонівська
академія у Флоренції, Вітрувіанська в Римі, Академія «дей Лінчей», Лондонська
королівська академія, Паризька академія наук тощо.
Саме створення останньої супроводжувалося налагодженням наукових контактів
видатних учених того часу – Г.Галілея, Р.Декарта, Б.Паскаля, Е.Торичеллі,
П.Ферма та інших. Формами цього є наукові журнали, конгреси та конференції,
наукові премії, конкурси щодо рішення важливих проблем. До XVIII століття в
Європі склалася міжнародна наукова спільнота, яка інтегрується спільними цілями
та методами діяльності. За часів індустріального розвитку це сприяло поставанню
науки як дійсної продуктивної сили суспільства.
Але у ХХ столітті ситуація кардинально змінюється. Так, постпозитивіст Т.Кун
схильний розглядати наукову спільноту як спільноту дослідників, котрі
розділяють спільну парадигму як сукупність фундаментальних теорій, законів,
взірців вирішення проблем []. Тому бути членом наукової спільноти – означає:
приймати пануючу парадигму як беззаперечну істину, наприклад, парадигма
Птоломея для астрономів Середньовіччя, механіка Ньютона для природознавців
XVIII – ХІХ століття тощо.
Безумовно, така інтеграція була своєчасна і доречна, особливо на тлі
розгортання процесів диференціації наукового знання, що було розпочато в добу
Відродження. Остання приводить до виникнення все нових та нових дисциплін та їх
відгалужень. Завдяки вузькій спеціалізації зростають точність та глибина знань,
але слабішає взаємозв'язок з іншими галузями науки: більш того, спеціалісти
різних галузей знань вже нерідко не розуміють а ні теорій, а ні кінцевих
результатів досліджень в інших галузях. Таким чином, учені втрачають бачення
цілісної картини світу: принцип єдності світу опиняється у положенні
підпорядкованого до принципу розвитку. В таких умовах “зовнішнім” механізмом,
формою збалансування взаємозв'язків та погодження інтересів і виступає
раціональна певний час перетворена форма – парадигма як абстрактно-“загальне”.
Але з часом дана парадигма також втрачає – актуалізує в повному обсязі – свій
конструктивний потенціал, юмівсько-міллівська традиція трактування
абстрактного, абсолютизація функціональних закономірностей та статистичних
методів, зовнішнє протиставлення інтеграції-дезінтеграції (О.Конт, Г.Спенсер)
призводять до втрати парадигмальним мисленням потенціалу узагальнення на
користь еволюціонізму форм за умов повного заперечення попереднього [].
Так, неопозитивізм пов'язує науку з безперервними змінами у зв'язку з
накопиченням (інтеграцією) знань (емпіричних), а вже постпозитивізм представляє
аналіз механізмів змін в самій науці: на базі фальсифікаціонізму К.Поппера та
критичного раціоналізму (Т.Кун, М.Бунге) еволюція наукового знання
розглядається як розвиток в межах прийнятої парадигми до часу накопичення
певної кількості аномалій [] – при цьому, нові форми повністю заперечують
старі.
Це призводить до суто споживацького ставлення до науки виключно як джерела
ресурсів та можливостей: саме Дж.С.Мілль як видатний послідовник засновника
позитивізму О.Конта й заклав фундаментальні основи маржиналізму та переходу до
імперативу примату споживання. Розривається суперечність Виробництва-Споживання
знання, а відповідно - знання-пізнання. Наука як рафінована форма знання стає
джерелом формування перетворених форм, а дійсна конкретність як наслідок
останньої наукової революції (кінець ХІХ – початок ХХ століття) та
індустріального розвитку стає всього-на-всього ресурсним придатком, а потому за
необхідності поверхневого врівноваження та запобігання диспропорціям
перетворюється на джерело формування потужної сфери фіктивної конкретності.
Формування догматичного мислення в радянській науці описане в ґрунтовних
роботах В.Ігнатовича, В.Ацюковського, А.Тімірязєва й ін. []. Висновки, ними
зроблені, свідчать, що домінування примату виробництва за умов мобілізаційного
режиму розвитку зумовлює виникнення диспропорцій, поступове гальмування
процесів Виробництва-Споживання знання. Для відновлення та збалансування
взаємозв'язків посилюється значення зовнішнього регулятора, держави як
раціональної форми перетвореної.
Аналогічні процеси простежуються у трансформуванні Академії як інтеграційної
форми взаємодії наукової спільноти в інтегровану. З одного боку, домінування
принципу розвитку зумовлене домінуванням суб'єкт-об'єктних відносин та форми
суспільного виробництва як виробництва речей за критеріями економічності та
ефективності, які поступово отримують перетворену форму в принципі
утилітарності: від науки та вчених вимагають перш за все швидких практичних
результатів як певного економічного ефекту, що посилює процеси спеціалізації,
себто й диференціації знання.
З іншого – значна диференціація знання потребує формалізації, зовнішньої
систематизації, що й здійснюється в межах низки парадигм.
В умовах тотального відчуження абстрактно загальна парадигма, яка може бути
лише скасована, а не знята, починає відбудовувати власний захисний прошарок,
наприклад: синергетична парадигма з науково необґрунтованим поняттям «ентропії»
стає основою та теоретичною основою виникнення “феномену” Кіотського протоколу,
який починає безпосередньо впливати на сфери Виробництва-Споживання через Обіг
(фінансизм).
У той же час, в межах парадигм, гуманітарні дисципліни, що не приносять
економічного, а отже – негайного ефекту, наприклад: література
- Київ+380960830922