Розділ II
ВІД ТЕОЦЕНТРИЗМУ
ДО ПІЗНАННЯ ПРИРОДИ І ЛЮДИНИ
§1. Бог і природа
У центрі середньовічного релігійного світогляду, як відомо, стояв Бог. Тому
тогочасна філософія чи то у формі патристики, чи схоластики всю свою увагу
зосереджувала на доведенні його буття та створенні ним світу з нічого. В
системі філософування на передній план, крім принципів теоцентризму і
креаціонізму, виступає також принцип поділу світу на земний та небесний з
ієрархічним підпорядкуванням першого другому. І хоч земний світ, природа,
людина не залишилися поза увагою тодішньої науки, позаяк світ уявлявся
створеним для людини, а людина — вінцем творіння, однак про них говорилося як
про речі менш вартісні, гріховні, тимчасові. Бог же уважався творцем, якого
можна пізнати через його дії, що відстежуються у створеному ним світі. Бог — це
також і відчужена людина. Через те його можна пізнати, або пізнаючи світ і
людину, або ж — через містичне осяяння. Натомість інтереси західноєвропейських
гуманістів епохи Відродження спрямовувалися насамперед на людину. Замість
релігійно-аскетичної ідеї про гріховність плоті і земного життя в цей час
відверто проголошувалося право людини на самоутвердження у реальному житті і на
задоволення її земних потреб. Важливого значення, на відміну від Середньовіччя,
надавалося вивченню природи. Відбулася, отже, переорієнтація філософської думки
від богопізнання до пізнання природи і людини і визнання їхньої самоцінності.
Йшлося, таким чином, про докорінну зміну світоглядних орієнтирів. Україна, яка
завжди перебувала в орбіті розвитку європейської культури, науки й освіти,
також пережила подібну метаморфозу, хоча остання відбулася з деяким
відставанням у часі і в дещо відмінних формах.
Середньовічна схоластика, що займалася доведенням буття Бога, уявляла його
вічним, незмінним і абсолютно досконалим первенем всього світу, його творцем,
володарем “вищого, горнього царства”. Таке визначення Бога ґрунтувалося на
вченні Арістотеля, для якого Бог — це досконалий мудрець, “мисляче себе
мислення”, першорушій світу, вища мета всіх форм і утворень, що розвиваються за
власними законами; нерухомий, але все рухаючий Ум. З часом теологи як західної,
так і східної церкви на свій розсуд уточнювали поняття Бога. Так, західні
дотримувалися переважно раціоналістичної концепції Бога, зокрема Тома
Аквінський наголошував на тому, що Бог — необхідна й уособлена першопричина,
яка в природі і світі людини діє за допомогою “вторинних причин; є кінцевою
метою сущого, ”чистою формою", чистою актуальністю". На думку Ансельма
Кентерберійського, сутність Бога і його буття тотожні. Він є найвищим благом і
безмежно довершеною істотою. Вони вважали, що Бога можна пізнати, і це пізнання
досягається шляхом позитивної теології. Натомість східна (грецька) патристика,
також акцентуючи увагу на надприродності і трансцендентності Бога, на його
абсолютній свободі і абсолютній владі над створеним ним з нічого світом,
переважно наголошувала на його цілковитій непізнаваності. Бог, на їхню думку, —
абсолют, що має світлову, еманативну і творчу енергію, є непізнаваною
Божественною сутністю, адекватним способом осмислення якої є негативна
теологія.
В епоху Відродження філософська інтерпретація поняття Бога починає змінюватися.
Ренесансна філософія не акцентує увагу на абсолютній свободі Бога і на
створенні Богом світу з нічого, натомість підходить до ідеї співвічності Бога і
світу та його злиття з законом природної необхідності (428, с. 10). В основі
такого повороту у розвитку тогочасної думки була переорієнтація ренесансних
мислителів від схоластизованого Арістотеля на вчення Платона й неоплатоніків.
Про це свідчать, зокрема, твори Л. Вали, Піко дела Мірандоли, М. Фічіно тощо.
Одним із найвиразніших неоплатоніків був Ніколо Кузанський, який, спираючись на
інтерпретацію Бога такими видатними неоплатоніками, як Плотін, Прокл та
Псевдо-Діонісій Ареопагіт, розумів Бога як нескінченне єдине начало, більше
якого і поза яким нічого не існує. Він обґрунтував тезу про нескінченність Бога
й про тотожність Бога та сукупності його творінь, що спричинило до звинувачення
мислителя в єретизмі; стверджував, що згідно з апофатичною теологією немає “ні
Отця, ні Сина, ні Духу Святого, а є тільки нескінченне” (772, с. 47). Бог, на
його думку, це книга природи, яка співвідноситься зі світом як ідеальне коло з
нескінченним багатогранником. Ідеї Ніколо Кузанського поширювалися не тільки у
Західній Європі, але й на терені України. Прикладом цього може бути схоже
визначення творця Софронієм Почаським: “Бог є не фігуральний, а є округлість
світу” (183, с. 232). Ідея Бога зазнала значних змін і в протестантизмі. Якщо
для середньовічної релігійної філософії є характерним накладання біблійного
міту про уособлене божество (“живий Бог”) на платонівсько-арістотелівське
уявлення про неуособлену чисту “досконалу сутність”, “першопричину всіх речей”,
то протестантську теологію Бог цікавив переважно як партнер людини, якому можна
доручити своє життя. Протестантизм, на противагу середньовічним онтологічним і
космологічним доказам буття Бога, оперував “моральними доказами”. Водночас,
перетворивши Бога на могутню непізнавану надсвітову силу, реформатори здійснили
його деперсоналізацію (656, с. 126). “Бог ставав все більш трансцендентним і
відсувався до самих основ світобудови... Він втрачав свої антропоморфні риси і
перетворювався на філософський абсолют, на неуособлене духовне начало” (656, с.
87). Ідеї різноманітних реформаційних течій і угруповань мали значне поширення
в Україні, про що засвідчує велика кількість протестантських громад тут у
розглядуваний період.
Проблема Бога, щ
- Київ+380960830922