Ви є тут

Раціональне та ірраціональне в науці й освіті.

Автор: 
Скотний Валерій Григорович
Тип роботи: 
Дис. докт. наук
Рік: 
2003
Артикул:
0503U000471
129 грн
Додати в кошик

Вміст

РОЗДІЛ 2
КОНЦЕПТУАЛЬНИЙ ПАРАЛЕЛІЗМ КАТЕГОРІЙ “РАЦІОНАЛЬНЕ” ТА “ІРРАЦІОНАЛЬНЕ” У
ФІЛОСОФІЇ І НАУЦІ
2.1. Традиція раціонального об’єктивізму та ірраціонального гуманізму в
західноєвропейському інтелектуалізмі
Раціоналізм є філософською течією, яка визнає розум основою пізнавальної і
практичної діяльності людей. У методо­логічному і світоглядному аспекті він
протистоїть ірраціоналізму і сенсуалізму. Формувався як протидія схоластиці і
релігійному догматизму в XVII-XVIII ст., а як позитивне вчення розвивався у
XIX-XX століттях (Б. Спіноза, Н. Мальбранш, Г. Ляйбніц, Р. Декарт, І. Кант, Ґ.
Геґель та інші [1 Стосовно І. Канта і Ґ. Гегеля буде висловлено окремо думку
щодо їх раціоналізму, який в окремих випадках живив ірраціональні течії.]
). Раціоналізм виходив з ідей природного порядку як безконечного причинового
ланцюга, який охоплює і пронизує увесь світ. Наукове, тобто визначальне,
об’єктивне, необхідне знання, згідно з раціоналізмом, досягається тільки з
допомогою розуму, що є одночасно джерелом знання і критерієм його істинності.
Раціо­налізм є однією з основ загальної філософії Просвітництва.
Передумови раціоналізму як типу світогляду виникли ще в епоху античності,
розвивалися в епоху Відродження і в постре­несансні часи. І хоча з самого
початку в раціоналізмі існували переоцінка, перебільшення раціонального
елементу в пізнанні, науці, етиці і в соціальному житті, ця філософська течія
відігравала в основному позитивну роль. Раціоналістські елементи у філософії
схоласта П. Абеляра (ХІІ ст.) відіграли позитивну роль навіть у біблеїстиці, в
християнському віровченні.
Раціоналізм став наймогутнішою філософською течією як тип мислення, який
постійно оновлюється, долає суперечності у самому собі і в процесі пізнання
загалом. Під впливом раціоналізму сформувалася раціоналістична культура
людства, яка протистоїть ірраціональній (а також культурі абсурду). Як і
будь-яка світоглядна і методологічна течія, вона може ставати перепоною для
процесів пізнання, коли абсолю­тизується, догматизується і перетворюється на
засіб заперечення, заборони інших світоглядів (це яскраво проявилося у
марксизмі-ленінізмі), стає ідеологічною зброєю знищення супротивників, а не
спрямовується на синтез пізнавальних підходів, пошук пізнавального консенсусу.
В історії філософії раціоналісти мали блискучу плеяду мислителів і чимало
посередностей, які повторювали, що двічі два – чотири, що завжди треба
дотримуватися принципів суперечності та несуперечності, тотожності і логіки
мислення. Але усі вони підкреслювали величезну світоглядну й методологічну роль
категорії “раціональне”.
Водночас уже кінець XVII – початок XIX ст. показали, що і парна категорія
“ірраціональне” – це не пуста абстракція, не щось погане, а має глибокий зміст
і світоглядну та методологічну роль.
Філософія завжди прагне відповісти (відкрито або приховано) на питання:
наскільки розумно (раціонально) влаштований світ, життя людства, як
реорганізувати суспільство і суспільні відносини, щоб стосунки між світом і
людиною, людей між собою були раціональнішими. При цьому філософська думка
зайнята не тільки повторенням і відтворенням старого, але й реорганізацією,
модернізацією суспільства, пошуком нового. Раціоналізм має цілу систему
цінностей, що орієнтують на трансформаційні дії, на старі системи самої
раціональної культури, які підлягають заміні або модернізації.
Професор Сорбонни Г. Башляр, вважає, що раціоналізм водночас відкритий і
діалектичний. Відкритість раціоналізму виявляється у зверненні до науки: він
збагачується в процесі її розвитку, готовий до глобального синтезу.
Діалектичний раціоналізм є не простою логічною та автоматичною процедурою, він
спрямований на подолання суперечностей у мисленні і діях, на подолання
внутрішніх суперечностей як методології пізнання і дії.
Виникнення раціоналізму базувалось на звичайній аксіоматиці як результаті
розвитку теорії і практики. Але ця аксіоматика була зорієнтована на варіації,
тому і можливі раціоналістичні перетворення. Раціональна свобода – це свобода
використання аксіоматичних систем та теорій і врахування необхідних зв’язків у
природі й суспільстві.
Ще Джон Локк під розумом (раціо) уважав інтелектуальну здібність, яка формує
наші судження і систему доведень, поєднану з практичними принципами. Частково
близькою до цієї ідеї була картезіанська ідея Ж.-Ж. Руссо щодо свободи. За його
твердженням, свобода як політичний інститут виникла не з потягу людей до
свободи в плані визволення від обмежень, але з їх прагнення відгородити
безпечну сферу індивідуального життя. Руссо, при всіх суперечностях цього
вчення, навіть коли його називали ірраціоналістом, відстоював просякнуте
картезіанством твердження, що ми можемо використовувати розум для
безпосереднього вгамування і виправдання своїх природних інстинктів.
У більшості філософів ХVIII-ХІХ століття ми знаходимо ідеї розумності буття (у
різних пропорціях), можливості його раціонального пізнання і перетворення.
Безумовно, є суттєві відтінки в поглядах тих або інших мислителів, наприклад,
перебільшення ролі розуму. За Кантом, розум визначає всезагальність,
необхідність законів природи. Деякою мірою це стосується і суспільства. Теза
І.Канта щодо ролі розуму в законах природи здається дискусійною. Можна говорити
про роль розуму у відкритті законів природи, у їх використанні, але не більше.
Просвітники XVIII століття теж переоцінювали роль розуму в перебудові
суспільних відносин, особливо у тих конкретно-історичних умовах. Вони вважали,
що можна побудувати царство розуму, недооцінюючи обмеженість роз